Мовчати не можна кричати

Ти станеш вільним тоді,

коли зрозумієш:

клітка зроблена з думок.

Не зі стін.

Не з долі.

Навіть не з минулого.

– Катю! А чого ти чайника не вимкнула? Хочеш квартиру спалити?

А бодай тобі! Що вже сьогодні не так? Чайник… А якби не чайник, то знайшов би до чогось іншого доколупатися! Сто відсотків. Та відповідати на такі репліки не хочу. Це лише підливати масла в вогонь. Краще промовчу. Побурчить і заспокоїться. Та й мені спокійніше буде.

А все ж так гарно починалося… Ми, малі діти, років по 12-13 тоді було. Двір. Літо. Перше кохання… Який мій Сашко був симпатичний… Ех… Повернутися б туди. У безтурботне дитинство. Коли почуття були свіжими. І серденько так і тьохкало від кожного його погляду…

– Катю! Куди ти вже мої батарейки всунула?

– Які батарейки?

– Ті самі! Від ліхтарика!

– Та не брала я твого ліхтарика.

– А батарейки?

Та засунь ти собі ті батарейки в одне місце! Але це я така грамотна сказала в голові. Бо чого йому зайвий раз привід на мене покричати давати?

– То де батарейки, Кать?!

– Та не знаю я! Подивися у тій шухляді, де в тебе інструменти!

– Немає їх там!

– Точно?

– Чого ти перепитуєш? Хочеш, сама встань і подивися!

– Не хочу, я вже лягла і вкуталася.

– То розкутайся і піди пошукай мені їх!

– А для чого тобі вони зараз? Світло ж є!

– Для того і шукаю зараз, поки воно є!

– Так у тебе ж ліхтарик на телефоні.

– Телефон на зарядці стоїть. Іди шукаааай!!!!

Встаю. А що робити? Не заспокоїться ж. Буде весь вечір діставати. Холод одразу пробирається крізь піжаму, але йду, зціпивши зуби, шукати ті кляті батарейки. Оглядаю поверхні, зазираю до комода, а потім таки йду до його шухляди, поки не бачить. Підіймаю якусь пластмаску (і нащо йому цей непотріб) і бачу їх. Два “Енерджайзера”, які витягли мене з ліжка. Подумки посилаю тих рожевих зайців з реклами батарейок, через які чоловік й купив їх, а за одно й самого чоловіка, який змусив з-під теплої ковдрочки вилазити.

– Знайшла я твої батарейки!

– О, де були?

– У шухляді твоїй (бляха)!

– Я ж дивився!

– Погано дивився!

– Це все ти завжди перекладаєш у моїх речах!

Ой, тримайте мене, людоньки… Ну як з цим жити??? А так же все добре починалося. Літо, річка, двір. Вечірні прогулянки. Мої закохані очі. Його… закохані? Вже й не згадаю. Хочеться вірити, що так… Навіть на випускний мій з другом прийшов. Усі однокласниці з заздрістю тоді на мене зиркали. Бо як це у Катюхи такі друзі з кавалерами? А я просто насолоджувалася цим моментом.

А потім мій університет, його робота в іншому місті. Розлучилися на кілька років. Та я вірила, що зійдемося. Бо як не він, то хто? Хто на мене таку й гляне? А він он який! Статечний, розумний. На гітарі грає… Просто красень!

– Катю, ну що там на вечерю?

– Розігрій суп той, що на плиті!

– Який?

– Що на плиті!

– Та я не знаю. Встань розігрій мені!

– (Та що б тебе!) Я ж щойно лягла! Там одна кастрюля на плиті, відлий собі в миску і в мікрохвильовку постав!

– На скільки?

– Три-чотири хвилини!

– То три чи чотири?

Та твою ж наліво! Встаю знову. Від злості навіть про холод забула. Йду на кухню з думкою вивернути той довбаний суп на його непристосовану до життя голову. Натомість, мовчки беру тарілку, ополоник, наливаю “чудо з фрикадельками”, ставлю в мікрохвильовку. Весь час уникаю зорового контакту. А він вже сів, як пан, і чекає, поки йому ще й ложечку покладуть поряд і хлібчика наріжуть. Бо куди ж суп без хліба. Мовчки ріжу й хліб. Кладу все перед ним і йду мовчки.

– А ти що зі мною не їстимеш?

– Я не голодна.

– І не посидиш?

– У тебе телефон є, подивися щось.

– Ну добре…

Зітхаю і не йду. Сідаю напроти, очікуючи якоїсь розмови. Натомість дивлюся на нього, як він дивиться у телефон. Та бодай тобі! Встаю, заварюю собі чай з ромашкою і сьорбаю його біля свого Сашка. А потім нарешті йду до своєї кімнати, зачиняю двері, вимикаю світло і поринаю у царство Морфея. Туди, де ніхто не смикає щомиті і не звинувачує у всіх смертних гріхах.

Бачу сон, як Сашко з моєю мамою забирають нас з донечкою з пологового. А потім за кілька днів відвозять у лікарню. Манюня підхопила стафілококову інфекцію. Ріжуть її. А я все чую. Плачу стою під операційною. Та так плачу, що аж прокидаюся. Очі мокрі від сліз. І присниться ж таке! А потім згадую, що це не моя хвора фантазія, а лише спогади. Важкі спогади мого першого (і останнього) материнства. Хвора дитина, свекруха, яка так і норовить вколоти, кажучи, що погана з мене хазяйка і матір. Не витримую. Беру донечку на руки і тікаю до батьків. Та не надовго. А вони ж мене відмовляли повертатися до нього. А хіба ж я слухала? Нічого вони не розуміли. То ж любов! І куди мене любов ця привела?