День сьомий: Мовчання в колисковій

Вона прокинулась… тихо.
Без ривків, без тягучого болю в грудях.
Без того страшного відчуття, ніби світ стискається навколо.

Сон був глибоким.
Теплим.
М’яким, як колискова.

Вперше за довгий час вона не прокинулась від сліз.
Не шукала подушкою знайомого запаху.
Не тремтіла, притискаючи ковдру до грудей.

Тиша — більше не боліла.

Вона лежала, споглядаючи стелю,
і в голові звучало щось лагідне.
Ніби спогад про мелодію, яку вона колись співала,
не знаючи слів, але знаючи серцем.

Може, то й була колискова.
Не для дитини —
а для неї самої.
Мелодія, що нарешті заколисала біль.

Вона встала. Повільно.
Відкрила вікно.
Сонце вже піднялось, але ще було ніжним.
Не гарячим — а лагідним.
Як долоня, що торкається щоки.

 — Доброго ранку, — прошепотіла вона.
Не до когось. Просто… до ранку.

Цього разу вона не пила холодний чай.
Заварила новий.
Чорний, із скибкою лимону.

Вперше за довгий час з’їла тост із варенням.
Саме з тим, що принесла сусідка.
І на мить подумала:

 «Може, життя — це не завжди рана.
Може, іноді — це просто теплий хліб і сонце у вікні.»

Потім вона пішла у ванну.
На пустила повну.
Додала піну.
Лягла — і заплющила очі.

Вода огортає її ніжно.
Не як забуття.
А як очищення.

Кожна хвиля, що торкалась тіла,
наче змивала не бруд —
а сліди сну, у якому вона жила занадто довго.

Вона доторкнулась до живота — вже порожнього.
Але цього разу — не зі страхом.
А з ніжністю.
Як до місця, де колись жило світло.

Одягалась вона просто:
світла сукня, зручне взуття, трохи бальзаму на губи.

На виході — зупинилась біля дзеркала.
Подивилась на себе.
Довго.

І вперше не шукала в очах трагедію.
Шукала… живу себе.
І знайшла.

Вона вийшла з дому.
Не вперше, але вперше — для себе.

Парк був поруч.
Зелений.
Тихий.
З трохи пожовклим листям,
що шелестіло, як шепіт —
небагатослівний, але щирий.

Вона сіла на лавку.
Навпроти — старе дерево.
З тріщинами в корі.
Але міцне. Стоїть. Живе.

Вона вдихнула повітря —
глибоко, на повні груди.
І видихнула повільно.

>І відчула вперше за довгий час — вона дихає.
Не виживає. Не тримається.
А просто — живе.
 

У повітрі не було болю.
Було світло.
Трохи запаху свіжості.
І відчуття, що життя не забрало все.
Що щось — лишилось.

Тиша в парку була схожа на колискову.
Але вже не траурну.
А тиху, лагідну.
Таку, що заколисує не біль,
а дозволяє жити далі.

І тоді вона сказала вголос.
Ледь чутно.

 — Дякую, Ізабелла.

Ніби дякувала не за життя.
А за те, що навіть після втрати
залишила їй дар —
відчувати.

Сьомий день не стер біль.
Але вперше перетворив його на тишу.
Ту, в якій можна жити.
І навіть — усміхнутись.

             (Для тих хто дочитав цю книгу до кінця)

Дорогий читачу якщо ти дочитав .

Цю книгу до останньої сторінки .

Зателефонуй будь ласка МАМІ .

Не тому що треба .

А просто спитати як її справи.