День шостий: Її запах ще тут

Світло ледь проникало в кімнату.
Ранкове — м’яке, мов вибачення.
Воно ковзало по стінах, торкалось штор, падало на ліжко так, ніби не хотіло злякати.

Вона прокинулась не одразу.
Повернулася, торкнулась пледа,
і тільки тоді відчула —
щось… інше.

Не звук.
Не рух.
Не страх.

Запах.

Той самий.
Той, що був із нею всі тижні очікування.
Той, що лишився після кожного дотику до живота.
Легкий, майже невловимий,
як дихання дитини уві сні.

Вона не розплющила очей.
Затримала подих.
Ніби боялась — вдихне занадто глибоко,
і все зникне.

Запах був поруч.
На подушці.
На ковдрі.
У кімнаті, що не бачила нікого, крім неї —
і її, тої, що ніколи не дійшла до народження.

Сонце доторкнулося до підвіконня.
На ньому — шапочка.
Біла.
Малесенька.
Куплена, коли вона ще не знала, хто буде — хлопчик чи дівчинка.

Тоді їй здалося, що дитина буде… світлою.
М’якою.
Тихою.
Такою, що не принесе в життя грому,
а стане ранковим промінням — тим самим, яке зараз лоскоче край ліжка.

Вона відкрила очі.
Повільно.
І все ще лежачи,
простягнула руку до подушки.
Пальці торкнулись тканини,
і зновутой запах.

 Він був тут.
Вона була тут.

Не голосом.
Не тілом.
Але в пам’яті.
У тканинах.
У світлі.

Вона встала.
Сонце падало на її плечі.
Тихо проходила повз штори,
і вся кімната наповнилась світлом.
Не яскравим.
Не сліпучим.
А тим, яке приходить після темної ночі —
і несе в собі не обіцянки,
а просто присутність.

Вона дістала коробку.
Ту саму.
На верхній полиці, за іншими речами.
Ніхто не бачив, що в ній.
Тільки вона.

Відкрила — і всередині.

Лист.
Розгорнула.

Ізабелла.

Ім’я, яке вона придумала ще вночі.
Коли дитина ще рухалась.
Коли її серце билося всередині.

І вперше за весь цей час вона вимовила:

— Ізабелла…

Тихо.
Так, ніби не називала.
А до торкалась словом.

І в ту мить —
знову запах.
Сильніший.
Ніби вдячність,
ніби відлуння,
ніби прощання, що не болить.

Вона повернулась до ліжка.
Сіла на край.
Сонце торкнулось її щоки.
Вона заплющила очі.
Посиділа так кілька хвилин.

Вона не плакала.
Не молилась.
Не питала більше «чому?»

Просто слухала тишу.
І в цій тиші…
був запах.

Її запах.

 І якщо запах ще тут 
значить, пам’ять не зникла.
Значить, любов усе ще дихає.

Вона сіла на краю ліжка,
а проміння повільно торкалось її плеча, мов рука з неба.
У руках — маленьке боді.
Пальці тремтіли.
Очі блищали.
Запах усе ще був поруч.

Вона вдихнула — глибоко, ніби востаннє.
Пригорнула тканину до серця,
притулила лоб .
І прошепотіла — не до повітря, не до себе, а до тієї,
хто назавжди залишиться її світлом:

 — Вибач, сонечко…
Я дуже тебе люблю.
Я носила тебе з любов’ю…
І я буду пам’ятати тебе завжди…

Сльоза впала на білий рукав.

— Але твої речі вони мене душать.
Я… я ще жива.
І я хочу… жити.

Її голос за тремтів.

 — Не забути тебе.
Не стерти.
А просто жити поруч з твоєю пам’яттю, а не в ній.

Вона ще кілька секунд тримала боді.
Потім — акуратно склала.
Поклала до коробки.

Цього разу — не як скарб.
І не як втрату.
А як спогад, що має спати, а не кричати.

— Дозволь мені бути сильною.
Для тебе.
Для себе.
Для життя, яке ще триває.

Коли вона закрила коробку  не зітхнула.
Не розплакалась.

Посміхнулась.
Ледь-ледь.
Як тоді, коли вперше побачила дві смужки.
Тільки тепер — із сумом, змішаним із теплом.

 І світло торкнулось її щоки.
Наче відповідь.