День п'ятий: Нікому не сказано

Вона не хотіла говорити.
Не з кимось конкретним — взагалі.
Слова здавались грубими, зайвими, недоречними. Усе, що можна було б сказати — вже зітліло десь між серцем і горлом, не дійшовши до губ.
І вже кілька днів вона мовчала.
Абсолютно.

Телефон лежав на краю шафі, екраном униз.
Вимкнутий звук, вимкнені сповіщення.
Відсунутий від життя.
Так, наче його присутність тільки підкреслювала те, чого не сталося.

Першого дня він ще блимав:
«Як ти?»
«Може, тобі щось принести?»
«Я поруч.»

Але вона не відповідала.
Просто закривала очі, коли бачилися слова.
І з кожним новим запитанням — щільніше стискала плед біля грудей.

На другий день повідомлень стало менше.
На третій — лишились тільки системні реклама, новини, оновлення.
На четвертий вона прибрала телефон зі столу — не тому, що не хотіла бачити, а щоб нічого не нагадувало, що вона комусь щось винна відповідь, пояснення, звіт про свій стан.

Вона була ніхто. І для нікого.
І в цьому стані було щось по-своєму звільняюче.

Вона сиділа на дивані, загорнута в старий вовняний плед, і слухала тишу.
Ця тиша не була легкою.
Вона дихала поруч, мов дика тварина, що ще не вирішила — вкусити чи залишитись тихою.

Іноді годинами вона просто сиділа й дивилась на одну точку.
Іноді — лежала, не кліпаючи, з руками на животі, як тоді, коли ще відчувала

рух.
тепло.

тихе життя всередині.

А тепер — там нічого не було.

Тіло виглядало цілим, але вона відчувала порожнечу, таку, що не піддається опису.
Ніби всередині вирвали звук.
І жодне слово вже не могло народитися.

Червона нитка на зап’ясті була все ще там.
Її вона не знімала.
Не торкалась.
Не зав’язувала заново.

Нитка — як спогад. Як доказ. Як та межа, що відділяла тоді від тепер.

Коли вона вперше її пов’язала — то зробила це з надією.
Була вагітна.
Мріяла.
Вірила, що це убереже.

Вона зав’язала нитку як оберіг.
А тепер носила її як свідка.
Свідка того, що любов була.

Навіть якщо вона ні з ким не ділилась.
Навіть якщо ніхто не дізнався, коли серце в ній вперше здригнулось від життя.
Навіть якщо не було фото УЗД на холодильнику.
І листівок "Вітаємо!"
І дитячих речей по кутах.

Це було її.
Її особистий світ.
Її любов.
Її втрата.

І тому вона не могла говорити.

Бо як пояснити те, що не вкладається в мову?

Як сказати:
— Мій біль — не втрата дитини.
Мій біль — те, що я не змогла навіть вголос про нього розповісти?

Як поділитись із кимось моментами, які існували тільки в її уяві?

Коли вона купувала ті маленькі шкарпетки.
Коли обирала ім’я, лежачи вночі.
Коли уявляла, як навесні разом вони підуть у парк.

Хто зрозуміє?

Навіть подруги, навіть мама, навіть той, хто був поруч тоді.
Всі вони казали правильні речі:
«Це не твоя вина».
«Тобі потрібно відпочити».
«Ти ще молода».
«Бог краще знає».

І вона кивала. Усміхалась.
А потім поверталась додому, вимикала телефон і поверталась до мовчання.

Бо навіть одне недоречне слово — і все в ній знову боліло, мов рана, яку розірвали пальцями.

Цей день був особливий тим, що вона усвідомила:
вона нікому не сказала.

Не просто не відповіла.
А ніколи не розповіла, що в ній народжувалось життя.
І що вона це життя вже встигла полюбити.

Вона ні з ким не поділилась своїм щастям.
І тому тепер мала мовчки нести свою втрату.

Це було її рішення.
І її самотність.

Ввечері вона підійшла до шафи.
Витягла з глибини коробочку.
З нею не було ні фото, ні прикрас.
Тільки один лист — неписаний.
І ті самі маленькі шкарпетки.

Вона сіла навпроти.
Поклала руки на коліна.

 — Привіт… — сказала вона тихо. Вперше за п’ять днів.

Це було слово не для когось.
Це було слово для неї —
для того, кого не існує більше у світі, але хто досі існує в ній.

Вона не хотіла говорити.
Але сьогодні — вперше — вона не змогла більше мовчати.

Тиша, яку вона досі носила в собі, почала тріскатись.

Ніби щось ламалось у грудях — не голосно, не одразу, але наполегливо.
Кожна хвилина мовчання боліла тілом.
Кожен ковток повітря здавався затісним.
Навіть стіни стали ворогами. Вони стискали. Вони душили. Вони… слухали.

А вона вже не могла мовчати.

Цілий день вона сиділа на дивані, не торкаючись до їжі.
Чай залишився холодним.
Телефон — так і лежав, екран униз.
А серце — калатало.
Голосно.
Без музики. Без пісні. Лише ритм тіла, що не витримує. Їй хотілося кричати.

Але кімната — тісна.
Вікно — зачинене.
І навіть подушка вже не ховала голосу.

Вона встала. Повільно. Як той, хто довго не користувався ногами.
Зробила кілька кроків до передпокою.
Зупинилась.
Подивилась на двері.

Чому саме зараз?
Не знала.
Просто відчувала або зараз більше ніколи.

Рука торкнулась ручки.
Неспішно. Обережно.
Ніби вона не відкривала двері — а підштовхувала через них біль.

Вона відкрила вхідні двері.

На сходовій клітці було тихо.
Повітря трохи прохолодніше, ніж у квартирі, але легше.

Її пальці стиснулись у кулак.
Зітхнула.

Ліва. Другі двері. Та сама сусідка.

Стара.
Жінка, що завжди мовчки кивала, коли вони зустрічались на сходах.
Жінка, що залишила банку варення біля дверей, нічого не написавши. Просто поставила, і пішла без лишніх запитань.

І тільки потім вона дізналась та жінка втратила сина. Дорослого. Єдиного.

Вона підійшла нерішуче.
Двері сусідки здавались надто чужими.
Ніби за ними живе той, хто вже не впустить. Хто не захоче чути чужий біль, бо свого — занадто.

Вона стояла.
П’ятнадцять секунд.
Тридцять.

Стук.
Тихий. Як шепіт.

Нічого.

 Її пальці здригнулись. Ніготь натиск на фалангу. Вона ледь не втекла назад.