День четвертий: Червона нитка

Вона сиділа на дивані. Тихо. Майже нерухомо. Знову сама.
Спина злегка зігнута, плечі втягнуті, як у того, хто боїться дихати на повні груди.
Здавалося ще трохи  і вона зникне серед цієї порожньої кімнати.
Зіллється з меблями, зі стінами, з повітрям, яке давно втратило тепло.

Перед нею — нічого.
Жодного руху. Жодної книги. Жодного звуку.
Тільки її руки, складені на колінах.
І нитка.

Червона нитка на зап’ясті.

Вона дивилася на неї, наче вперше її бачила.
Дивилась довго, уважно, мов через мікроскоп — на нитку, яка колись була символом надії.
А тепер — мовчазним нагадуванням про минуле.

Вона пам’ятала день, коли вперше її зав’язала.
Її подруга дала ту нитку, щиро всміхаючись, сказала
— Це допоможе. Це — сила предків. Стародавній оберіг. Для щасливої вагітності.
Вона тоді повірила. Вперше за довгий час щось запалало в серці.
Бо чекала дива. І дуже хотіла в нього вірити.

Вона носила ту нитку із гордістю.
Прикривала її рукавом — і водночас залишала на видноті.
Бо це було більше, ніж нитка. Це був знак.
Наче Всесвіт почув її прохання. І погодився.

Її пальці легенько торкнулись вузлика.
Він ще тримався. Не розв’язався.
Наче жодна біда ще не могла перекреслити надію.
Хоча… біда вже прийшла.

Живіт — порожній.
Серце — порожнє.
Очі — сухі.

Сльози були вчора. І позавчора вчора. І ночами перед цим.
Сьогодні тільки тиша. Порожнеча .І нитка.
Яку вона не знімала.
Бо не могла.

Її рука зависла в повітрі вона і досі дивилась на неї с надією.
Ніби питала чому ти не захистила мене?
Чому ти мовчала, коли почався біль?
Чому не зупинила?

Ніхто не відповів. І нитка теж прідател скільки мовчала.

Вона пригадала, як носила її, коли ще був той маленький живіт, майже непомітний.
Як гладила його долонею, шепотіла:
— Я тут. Я з тобою.
Як обирала імена для донечки.
Як боялась робити зайвий крок.
Як малювала у голові майбутнє.
Свою дитину. Своє життя. Свою сім’ю.

А тепер тільки тиша.

Шкарпетки залишились в шухляді. Маленькі, білі, з ведмедиком.
Книжка з порадами — на столику. Відкрита на розділі  9 місяць.
Ванільне молоко в холодильнику. Недоторкане.
Все на місці.
Крім нього.

Її маленької.
Її частинки.
Її дива.

Очі знову впали на нитку.

 — Я вірила, — прошепотіла вона. 

— Щиро. З усіх сил.
Ти не допомогла…
Але я не злюсь. Я просто не розумію.

Вона глибоко вдихнула. Повітря в кімнаті було важким. Як спогад, що не зникає.

Вона не хотіла прощати себе.
Бо в її голові звучало.

Може, я щось зробила не так?
Може, не помітила?
Може, винна?

Ці "може" розривало  її зсередини.

Пальці доторкнулись до вузлика ще раз.
Сильніше. Рішучіше.

Вона не розв’язала його.
Просто натиснула на нього.

Щоб відчути. Щоб згадати. Щоб не відпустити.

І замість сліз — тільки порожній погляд у простір.
Туди, де ніколи не звучав дитячий сміх.
Туди, де не було «МАМА».
Туди, де залишились її мрії.

Але вона ще дихала.
Тихо. Повільно.
Ще жива.

І нитка була — жива.
Може, не як оберіг.
Може, не як сила.
Але як свідок її любові.
Бо навіть якщо дива не трапилось — любов була справжньою.
І вона жила. Жила ще досі в її серці.