День третій: Молоко, що не знадобиться

Але солодке не заповнює порожнечу. Воно лише прикриває її наче бинт на відкриту рану, яка не гоїться.
Цукор на язиці, як спогад про ті дні, коли я думала: Воно буде щасливим і я буду мамою.
Моє.
Маленьке.

І ось — тиша.
Колискова без колиски.

Вона почула, як підступно, майже з насмішкою, в районі грудей через домашню, розтягнуту футболку, просочується молоко.
Вона опустила голову і помітила дві підступні плями вологі, немов сліди зради власного тіла.

Ще досі? прошепотіла. Але відповідь не потрібна.
Молоко не знає, що його не потребують вже.
Молоко ж це обіцянка.
Тепла. Живлення. Турботи.
Те, що вона готувала з любов’ю для неї.

Руки тремтять, коли вона торкається тканини. Тільки не знімай наче це зупинить усе.
Ніби, якщо вона не торкнеться цього болю  його не існує але це не так.

На кухні тиша як і завжди, вона по волі вбиває та зводить з розуму.
Чай ще теплий. Вона готувала його собі зранку, на автоматі, як вчора, як і зазвичай вона завжди його робить.
І кожного разу серце стискається від болю.
Рука тягнеться поставити його назад. Але щось всередині не дає.
Кажуть, біль починає зменшуватись.
Але вона лише змінює форму і все одно біль поглощяе її із нутрі.

Вона сидить на підлозі біля стіни, підклавши подушку під спину, і стискає коліна до грудей як мала дитина.
Молоко крапає. Тихо. Образливо до болі зрадливо.
Воно не питає, чи варто.

У голові — знову колискова.
Слова, які вона шепоче  животу, ще до того, як знала стать.
Ти моя донечка. Я тебе люблю до болі навіть якщо ми не разом я впевнена ти також мене любиш.
Вона співала, не вміючи співати, плутала ноти, губилася в мелодії  але співала від сердце від душі.
Бо вірила шо дитина чує її.

А тепер хіба хтось чує її?

Вікно відчинено і вітер обережно грає волоссям.
Світ за ним живе в вона виживає.
Автобуси. Люди. Сміх. І все це не для неї.
Хтось сьогодні народжує. Хтось тримає своє маля вперше на руках.

А вона тримає лише себе. Щоб не розсипатись.Не перетвориться в попіл.
Бо якщо впаде, хто ж її підніме?

У шафі ще пахнуть речі.
Малесенький комбінезон із ведмедиком.
Перші пінетки. Блакитна пов’язка.
Вона їх не викинула. Не сховала. Просто… не торкалася. Бо це її пам'яті її біль .
Бо це — інша історія. Той час, якого не було.І вже не буде.

Вона подумала, що треба б зцідити молоко — щоб не боліло.
Але не змогла.
Це ніби викреслити.
Визнати: більше нікому не потрібно.

Але молоко все одно буде.
Бо тіло не знає, що сталося.
Тіло все ще вірить, що десь поруч — дитина. Яку вони разом чекали.
Що варто лише прикласти її до грудей, і вона зробить те, що роблять немовлята: стисне пальчиками, а потім ковтне життя.
Це життя. Її.

А натомість — тільки ніч.
І мовчання.
Немов щось вищить на найтоншій ноті в голові, на грані того, що вже не розрізнити чи це біль, чи просто втома.Її хотілося залізти в ліжечко і накритися дитячой ковдрою.

Підлога під нею тепла.
Вона схожа на живу.
На мить вона уявила що якби дитина була? Як би пахло в цій кімнаті? Яким був би звук її плачу? Як би вона обіймала її вночі?
Як би було — жити, не втрачаючи?

Сльоза.
Одна.
Без драматизму. Просто — як крапля води.
І потім ще одна.

А потім — знову нічого.
Тиша, що не лікує.

І тільки ті дві плями на футболці — доказ, що вона ще могла.
Ще була.
Ще досі мама.

Навіть якщо не мала кого годувати.

Як дивно чотири літери МАМА в як багато смислу.

Чому мамою називають тільки тих жінок у яких є діти?

Невже я та яка дев'ять місяців була с нею поруч, наші серця билися в одному ритмі, речі які я з такою любов'ю та турботою обирала для неї , пройшла через 7 кругів ада народжувала її , в потім тиша...

В потім кладовище, крихітна яма ,крихітний хрест, і маленький але такий тяжкий гроб с моєю крихіткою.

І я після всього цього не МАМА ?

В чому саме так ?

В той день в тій крихітний могилі залишилася частина своєї душі .

Чому тіло продовжує жить коли сердце зупинилося?

Я мріяла про її очі.
Я уявляла, як вона стисне мій палець. Як скаже колись мама. Як образиться, як посміхнеться.

Мама  це не статус.
Це стан. Це любов. Це біль. Це тінь, яка більше не падає на землю, але залишається в душі.

По щоках пішли сльози.
Не стримані, не театральні в справжні.
Вони не мали форми, не мали звуку.
Просто текли.
Наче тіло само вирішило що вже вистачить мовчати.

А сьогодні  сльози самі.
Покотилися по щоках, торкнулися підборіддя і впали на груди.
На ту саму домашню, розтягнуту футболку, на якій уже темніли підступні плями від молока.
Тепер ще й сліди сліз.

Молоко і сльози.
Живлення і втрата.
Те, що було створено для життя  і те, що з’являється, коли життя тікає.

Вона сиділа в кімнаті, затиснувши коліна до грудей.
Поза дитини.
Бо, можливо, так легше дихати.
А може, так легше згадувати.
На підвіконні — чашка з вчорашнім чаєм.
Непомітно холодним. Як усе навколо.

Ніхто не навчив її, як жити після смерті того, кого ще ніхто не встиг по-справжньому зустріти.
Дитини, яка не залишила фото, малюнків, перших слів.
Але вона залишила набагато більше.
Порожнечу.
Сенс, що виріс і обірвався.

Ніхто не навчив, як вгамувати груди, які пульсують  не від життя, а від нестримного болю.
Як витримати погляди знайомих, які не знають, чи питати.
Як відповідати на питання А коли? А як назвали?А як вона?

Ніхто не вчив. Та і не кто не знає.

Кожна мама яка зустрілась с такою втратою сама її проживає. Та несе свій біль через усе своє життя в інколи і після. Діти не повинні вмирати раніше батьків.

Бо як потім жити ?

І ніхто не сказав, що буде отак .
Коли стоїш перед дзеркалом і бачиш не себе,
а тіло напів живе напів мертве , яке зрадило.
Яке дало надію і залишило ні з чим. Леще з величезною дирою в сердци.