День другий: Її не слухають речі

Вона прокинулась не від звуків — від тиші.
Вона вже не плакала. Просто лежала.
Довго. Без руху. Без бажання вставати.

Її тіло здавалося чужим —
обтяженим, ніби під ним цемент.
Голова гуділа від думок,
але вони не складались у жодне рішення.
Жоден рух не здавався потрібним.

Та все ж вона встала.

Дійшла до кухні.
Відкрила шафку.
Взяла чашку — ту, в якій мала пити чай під час нічних годувань.
Та чашка вислизнула з рук і впала.

Глухий удар.

Ні тріщини. Ні звуку крихкості.
Навіть чашка не захотіла зламатися.
Ніби все в цьому домі зберігало свою цілісність,
крім неї.

Вона підняла чашку, поглянула на неї мовчки.
Поставила на стіл.
Доторкнулась до іграшки — зайчика з довгими вухами.
Але він був мертвий.
М’який, але холодний.
Без дитини — він не оживав.

Вона відкрила шафу.
Погладила малесеньку сукню з бантом.
Та тканина не відповіла.
Не подалась. Не сказала:
«Я пам’ятаю твоє тепло».

Речі були глухі.
Все, що ще вчора дихало очікуванням,
сьогодні стало каменем.

 «Вони не слухають мене…» — подумала вона.
«Мене немає для них. Як і її…»

Світ більше не чув її присутності.
Ні двері, коли вона до них підходила.
Ні дзеркало, коли вона в нього дивилася.
Ні ліжко, коли вона в нього сідала.
Вона була — але ніби вже не існувала.

І вперше з’явилась ця думка:

 «А якщо… і справді… я пішла разом із нею? Просто ще не помітила?»

Вона повернулась до письмового столу.
Сіла. Повільно.
Не тому що мала сили —
а тому що була порожня.

І взяла аркуш.
Він теж був холодний.
Але принаймні — живий.

Бо слова — єдине, що ще її слухали.

Лист до себе

Ти жива.

Я знаю, як важко тобі повірити в це.
Я знаю, що твоє тіло здається чужим.
Що твої очі вже нічого не шукають у вікні.
Що кожен ранок — це не початок, а продовження втрати.
Але ти ще тут.

Ти пройшла крізь тишу, що хотіла знищити тебе.
Ти написала листа тому, кого ніколи не тримала на руках.
І це — вже сила.

Я знаю, як ти мріяла.
Як вибирала ім’я,
як співала,
як торкалась живота й шепотіла:
“Я вже тебе люблю.”

Ти була матір’ю.
Ти і є нею.
Твоя любов не зникла — навіть якщо її тіло не з’явилося у цьому світі.

Ти маєш право плакати.
Маєш право мовчати.
Маєш право ненавидіти всі візочки на вулицях.
Але ти також маєш право — жити.

Я пишу тобі, бо ти маєш залишитись.
Навіть якщо не знаєш навіщо.
Навіть якщо світ здається глухим.

Бо, можливо, колись — через рік, через десять —
ти торкнешся цього листа і подумаєш:
“Я вижила. Я витримала. І я ще можу любити.”

Ти не зламана.
Ти зранена — так, болісно, жорстоко.
Але в цій рані досі пульсує життя.

Дихай.
Пиши.
Спи.
Плач.
Слухай ніч.
Обіймай себе, коли більше ніхто не обіймає.

І пам’ятай:
навіть якщо дитина не прийшла у цей світ,
вона змінила тебе.
І ти — не порожня.
Ти — мати, яка говорить із вічністю.

З любов’ю,
Ти.

Вона поклала ручку на підлогу.
Лист лежав перед нею, ніби маленький острів серед моря болю.
Слова ще теплі, чорнило ще не встигло висохнути,
а серце — мов скручений клаптик тканини, який ось-ось розірветься.

“Я написала.”
Це був її перший внутрішній голос за багато годин,
не схожий на крик чи молитву. Просто — факт.

Вона зібрала руки в кулак.
Напружила пальці.
Затремтіла.
І — спробувала піднятися.

Але ноги…
ніби зрослися з підлогою.
Не просто затерпли —
відмовились.
Як сторожа, що не хоче її відпускати з цієї печери.

Коліна здригнулись,
а далі — порожнеча.

Вона впала назад.
Не сильно. Не боляче.
Але принизливо. Безпомічно.
Як дитина, яка ще не навчилась ходити.
І це була найбільша іронія:
вона, яка мала навчити крокувати —
тепер не могла встати сама.

Очі заповнились слізьми,
але вона не плакала.
Просто сиділа, згорнута,
мов рукопис, якого ніхто не дочитає до кінця.
“Навіть тіло не вірить, що мені варто жити.”
Вона шепотіла ці слова не комусь, а собі.
Усі сили пішли на цей лист.
Цей один лист — як бій.
І після бою — лиш втома.

Вона нахилилась до нього ще раз.
Погладила папір долонею.
І прошепотіла:
“Я ще повернусь. Обіцяю.”
Бо навіть якщо ноги не слухались,
всередині неї вже було щось нове:
тонке, крихке —
але живе.
Після листа вона сиділа мовчки.
Погляд не фокусувався.
Серце — ніби стомилось битися.
Тиша в кімнаті була не глибока —
вона була в’язка,
як болото, що тягне вниз кожен подих.

“Треба піднятися,” — подумала вона.
“Хоч на кухню. Хоч якось жити.”

Вона сперлась руками об підлогу.
Зусилля — мінімальне. Але воно далося важко.
Тіло було чужим.
Кістки — занімілими.
М’язи — ніби з бетону.
Вона напружилась. Піднялась на одне коліно.
І тут — відмова.
Ноги здригнулись.
Не втримали.
Не послухались.
І вона впала назад.
На підлогу. На плед.
У власний біль.
Не було різкого болю. Не було плачу.
Було — відчуття, що навіть тіло
— як і всі інші речі —
більше її не слухається.
Її пальці судомно стискали тканину.
Очі впиралися в стелю,
яка дивилась на неї з байдужістю бетону.
Я — річ, — подумала вона.
Я більше не жінка. Не мати. Не людина.
Я — річ, яку залишили в кутку,
бо її не можна використати.
Бо її серце вже нічого не створить.
Вона лежала.
Ніби покладена в коробку.
Навіть її душа не слухалась.
Бо вона б воліла кричати.
Але всередині — жодного звуку.

Тим часом десь у іншій кімнаті скрипнув стілець.
Протяг відчинив вікно.
Папір з аркушем листа за тремтів.