День Перший: Тиша, Що Кричить

У деяких історіях серце б’ється лише один раз — і назавжди зникає тиша.

Ніхто не готує жінку до того, що вона повернеться додому з порожніми руками.
У пологовому все виглядає як життя — білі простирадла, кроки медсестер, запах мила. А потім настає тиша. І її вже ніхто не скасовує.

Вона думала, що почує крик — перший подих, якому буде аплодувати всім тілом. Вона була готова на недоспані ночі, хворі груди, страхи, безпорадність, безсоння. Але не до цього. Не до того, що ніхто не закричить. Що ніхто не подивиться на неї й не скаже: «мамо».

Ім’я, яке вона вигадувала місяцями — залишилось недоречним.
Книжки про виховання — закритими.
Ліжечко — зім’яте від її тремтячих рук.

Вона повернулася додому мовчки.
Без жодного слова, без сліз, без погляду на світ.
У неї більше не було голосу.

Це історія не про смерть.
Це історія про жінку, яка залишилася живою після того, як у неї вмерло все.
Про материнство, яке не змогло реалізуватися, але залишилося в крові, в подиху, в пам’яті.

Її звуть Еліс.
Вона мама.
І її єдина колискова — це тиша

«Мовчання в колисковій» — це історія жінки, яка втратила доньку ще до того, як встигла взяти її на руки.
Еліс повертається додому з порожніми руками — без дитини, без голосу, без надії. У квартирі досі стоїть маленьке ліжечко, пахне дитячим одягом, а на зап’ясті — червона нитка, яку вона зав’язала «на щастя», коли дізналась, що стане мамою.

Тиша — це відсутність звуків, але для того, хто пережив втрату, вона перетворюється на крик.
Голосний, пронизливий, безжальний.

Це тиша, яка заповнює кімнату, де мали лунати дитячі крики.
Тиша в колисці, яку вже ніхто не гойдатиме.
Тиша у грудях, де ще вчора билося два серця.
Тиша — мов свідок трагедії, якого не можна змусити піти.

Для матері, яка втратила дитину ще до того, як змогла пригорнути її до грудей, тиша — це вічна відсутність.
Вона гучніша за крик, бо крик можна заглушити.
А тишу — ні.

Тиша кричить, бо нагадує.
Нагадує про те, що не сталося.
Про те, що могло бути.
Про любов, яка не встигла проявитися у поглядах, у перших словах, у маленьких пальчиках, що мали торкнутись щоки матері.

Це не просто тиша. Це — відлуння нездійсненного життя.
І тому вона так болить. І тому вона така гучна.

Монолог матері, яка втратила дитину

На дворі бушує вітер.
А в мені — ще дужча буря.
Думки б’ються об стіни черепа,
як хвилі об берег,
і жодна не приносить полегшення.

Я більше не відчуваю себе.
Я — ніби вузол із болю й порожнечі.
Немов щось від мене відірвали,
і я залишилась напів жива.

Я не хочу нічого.
Ні слів, ні рук, ні сонця.
Я не хочу вставати,
не хочу дихати,
не хочу бути.

Ця тиша… вона не тиша.
Вона — присутність чогось страшного.
Вона кричить мені в саме серце.
Бо тут мало бути життя.
Тут мав бути дитячий плач.
Мав бути перший подих,
моя донечка, моє янголятко…

Я вже кохала її,
ще тоді, коли ніхто не знав про нас.
Я говорила до неї кожного ранку,
я тримала живіт — як святиню.
Я уявляла її очі.
Її перший сміх. Її пальчики.

А тепер я тримаю порожнечу.
А тепер — лише тиша.
І ця тиша мене вбиває.
Повільно. Безжально. Навік

Існує тиша, яка заспокоює.
Існує тиша, яка зцілює.
Але є ще інша —
та, що народжується після втрати.
Вона приходить без стуку,
сідає поруч,
і не відходить.

Ця тиша має очі.
Вона дивиться в тебе
і змушує знову і знову
переживати той момент,
коли все обірвалося.

Вона не мовчить —
вона нагадує.
Про перший крик, якого не було.
Про маленькі ручки, які не стиснули твої пальці.
Про очі, які так і не відкрились.

Ця тиша пахне пустою кімнатою.
Несказаними колисковими.
Пелюшками, які так і не стали брудними.
Вона живе у речах,
у спогадах,
у тінях на стінах.

І як її позбутися?
Як з нею жити?
Можливо, не треба.
Можливо, треба дозволити їй
стати частиною себе.
Як шрам.
Як спогад.
Як любов, що не встигла проявитись,
але залишилась назавжди.
Вона сиділа в кріслі.
Квартира була надто тиха.
Навіть холодильник, здавалося, зупинився, щоб не збурити цю тишу.
Жодного звуку. Жодного руху.
Навіть повітря стояло — як застигле скло.

Стіни мовчали.
Колиска — порожня.
М’які іграшки, складені біля ліжечка,
дивились на неї пустими очима.
Тиша тут була особлива.
Вона не була спокоєм.
Вона була відсутністю життя.
Місцем, де мало щось бути. Але не сталося.

Її руки тремтіли.
Не від холоду — від внутрішнього шуму, який не міг вирватися назовні.
Вона вже не плакала.
Її сльози висохли ще в лікарні.
Але серце…
Серце билося дивно — якось інакше, наче розірване,
наче шукало ту, кого ніколи не встигло обійняти.

Їй стало тісно в цій тиші.
Задушливо.
Вона підвелась, знайшла аркуш і стару ручку.
Сіла на підлогу, просто біля колиски.
Обіперлась спиною об стіну.

І почала писати.
Не думаючи. Просто — писати.

Моя маленька…

Я не знаю, чи чуєш ти мене.
Не знаю, де ти —
чи серед зірок,
чи в чиємусь новому серці,
чи, може, ще поруч…

Тут дуже тихо.
Занадто тихо.
Ця тиша дихає поруч,
спить у твоїй колисці,
лежить на моїх грудях важким каменем.

Я уявляла, як тримаю тебе.
Я уявляла твій перший крик.
Твої очі. Пальчики.
Твої перші слова.

Я вже знала твоє ім’я.
Я шептала його ночами,
торкаючись живота,
мов молячись, щоб ти була щаслива.

Тепер тут лише я. І ця тиша.
І лист, який ти ніколи не прочитаєш.
Але я все одно пишу, бо інакше задихнуся.
Бо я тебе люблю.
І я не можу не любити.

Ти була.
Ти є.
Ти назавжди в мені.