Розділ 6

Ксав’єр рухався нечутно, як тінь між старими контейнерами. Натан зробив лише півкроку, щоб оглянути простір позаду складу, коли повітря зчахнуло — щось різке й важке вп’ялося йому в спину.

Він навіть не встиг розвернутися.

Ксав’єр налетів на нього з силою людини, для якої страх — це паливо. Натан упав на бетон, ударився плечем, гострий біль пробіг рукою. Перед очима миготіли іржаві балки, уламки ящиків, тіні. Ксав’єр навалився зверху, його пальці судомно стисли горло Натана.

— Ти нічого не розумієш, — хрипів він, обличчя перекривлене якоюсь божевільною рішучістю. — Ти все зіпсував… Ти не мав сюди приходити!

Натан хапав ротом повітря, відчуваючи, як світ звужується до кількох крапок світла. Але досвід — те, що завжди було з ним. Рукою він наосліп схопив уламок деревини, що валявся поруч, і, зібравши останні сили, вдарив.

Ксав’єр зойкнув, хватка послабла.

Натан перевернувся, перекотився вбік, намагаючись якнайдалі відірватися. Горло пекло, в голові дзвеніло, але тепер уже він був тим, хто стоїть на ногах. Ксав’єр хитався, кров текла з подряпини на скроні, але очі — ні, очі горіли тим самим фанатичним жаром.

Він кинувся знову.

Натан зустрів його удар іржавим залізним прутом, що валявся біля стіни. Не по голові — по плечу, рівно настільки, щоб вибити з ритму. Ксав’єра розвернуло, він втратив рівновагу, впав на коліна.

Натан наблизився, тримаючи зброю перед собою.

— На підлогу! — його голос зірвався на крик. — Руки за голову! Ксав’єр, це кінець!

Той ще боровся з власним диханням, ще шукав сили піднятися, ще намагався вижбурнути нову порцію ненависті просто в Натана. Але вже все — ноги не слухались, воля зламалась разом із моментом, коли його спроба вбити інспектора провалилася.

Натан з силою притиснув його до бетону, клацнули кайданки.

Ксав’єр зашипів, як загнаний звір:

— Ти зруйнуєш усе… Ти не знаєш, у що лізеш…

— Побачимо, — прошепотів Натан, весь тремтячи від напруги. — Ти заарештований за підозрою у вбивстві Артура Грея… і за напад на інспектора поліції.

Повітря здавалось важким, наче саме місто Срібна Гавань спостерігало за ними з темних кутів і нарешті полегшено зітхнуло — хоч одна правда була зловлена за хвіст.

Але в грудях Натана не було полегшення.

Тільки дивне, темне відчуття, що все це — лише початок.

Кімната допитів була маленькою і холодною — такою, що здавалося, ніби бетонні стіни спеціально ввібрали в себе всі крики та зламані зізнання попередніх років. Лампа над столом світила різко, майже боляче, ніби намагалася спалити правду просто з повітря.

Ксав’єр сидів нерухомо, руки в кайданках, погляд упертий кудись у подряпину на столі. На щоках — сліди бруду й крові. Дихав важко, але в очах уже не було паніки, яка охопила його під час затримання. Тепер там було щось інше — холодна, тиха впевненість фанатика, який певен, що в нього більше відповідей, ніж у світу навколо.

Натан зайшов у кімнату без поспіху, але кожен крок віддавався в нього всередині тупим болем після бійки. Він опустився на стілець навпроти і деякий час мовчав, розглядаючи Ксав’єра. Той не підвів очей.

— Знаєш, — нарешті сказав Натан тихо, — я думав, що ти просто переляканий хлопець, який загруз у поганих справах. Але коли ти кинувся на мене… Я побачив щось інше. Ти був готовий померти там на місці, аби я не дійшов до правди.

Ксав’єр не відповів.

— Почнемо з простого. — Натан поклав перед ним фото Артура Грея. Обличчя здерте, а шия… порожня. — Ти знав цього чоловіка. Ти був останнім, кого бачили на промзоні тієї ночі. І тепер твої відбитки — на місці злочину. Якщо хочеш щось сказати на свій захист, зараз час.

Ксав’єр повільно підвів очі.

Вони були холодні, але в їх глибині щось жевріло, мовби невисловлений вогонь.

— Захист?.. — він хрипло всміхнувся. — Мені не потрібно захищатися. Артур мав померти.

Серце Натана стислося, але він не поворухнувся.

— Чому?

Тиша. Довга, гнітюча, така, що здавалось, лампа над головою почала тріскотіти від напруження.

— Бо так було велено, — нарешті вимовив Ксав’єр.

— Ким?

— Тими, хто бачить далі за тебе, інспекторе.

Натан нахилився вперед, пальці зтиснуті.

— Ти вирізав йому голосові зв’язки. Це не просто напад.

Я хочу почути від тебе, що це означає.

Ксав’єр знову опустив погляд. На його губах з’явилася дивна, майже захватна тінь усмішки.

— Ти не готовий.

— Готовий, — Натан стиснув зуби. — Ти вбив людину. Це не гра.

— Це не вбивство, — прошепотів Ксав’єр так, що по спині Натана пробіг холод. — Це… підношення.

Натан на мить забув, як дихати.

— Для кого?

Погляд Ксав’єра змінився — з холодного на щось фанатичне, майже релігійне.

— Мовчання іноді сильніше за слова. Артур мусив замовкнути, щоб інший… зміг заговорити.

— Хто цей “інший”? — Натан втратив стриманість. — Хто віддав наказ? Я хочу ім’я!

Ксав’єр повів головою, але вже сміявся — тихо, поривчасто, як людина, що бачить безодню і не боїться в неї впасти.

— Ти думаєш, ім’я щось змінить? Ні, інспекторе. Ти вже стоїш на шляху, з якого немає вороття. Ім’я… — він нахилився ближче, так, що ланцюг кайданок дзенькнув об метал столу. — Ім’я прийде до тебе само. Коли буде час.

— Ти визнаєш, що вбив Артура? — голос Натана став кам’яним.