Розділ 5

Загиблий: чоловік, 42 роки. Ім’я: Артур Грей.

Місце проживання: Срібна Гавань, південна промзона.

Характер травм: несумісні з життям.

Орієнтовний час смерті: 00:25 — 00:40.

На фото → відбита щелепа. Відсутність голосових звʼязок та зубів. Пошкодження ребер. Садна під нігтями.

головне: мікроволокна з куртки вбивці.

Темні. Синтетичні. Ті самі, що Натан знайшов наступного ранку.

— Артур Грей… — Натан тихо повторив ім’я, ніби пробував його на смак, ніби воно могло щось відкрити.

Він відкрив службову базу. Пальці швидко ковзали по клавіатурі.

ГРЕЙ АРТУР.

Родом із Гріндейла.

Переїхав у Срібну Гавань десять років тому.

Офіційно — робітник на складі.

Неофіційно — часті штрафи, дивні нічні маршрути, періодичні зникнення.

Натан нахилився ближче до монітора. Намагаючись дізнатись більше про чоловіка. Інспектор вирішив звʼязатись з оператором номер якого використовував Артур та отримати роздруківку останніх дзвінків з телефону чоловіка. Після чого легко посміхнувся отримавши швидку відповідь на офіційне звернення.

У виписці останніх телефонних дзвінків з’явилося ім’я, яке він уже кілька днів носив у голові, як колючку.

КСАВ’ЄР МОРТОН.

У Натана по спині пройшов холодок, але не страх — радше підтвердження.

Внутрішній камертон дзвенів правильно.

Інспектор вирішив відкрити ще один файл  з експертизою ґрунту і оторопів.

Сліди бурового мастила.

Рідкісний склад, який використовують лише в одному місці в місті — на портовому доку №7.

Примітка: на взутті загиблого мастила не було.

Є тільки на волокнах, відірваних від нападника.

Натан закрив очі й повільно, майже з полегшенням видихнув.

Нападник був у порту.

Працював там.

Або принаймні часто бував.

Ім’я, що спливало в кожному другому неочевидному місці — Ксав’єр Мортон.

Його думки, як пазл, який довго не складався, раптом зійшлися.

— Отже, порт… — прошепотів він.

Рішення прийшло одразу. І було неминучим.

Натан вийшов із будівлі тримаючи в руці папку з результатами експертизи, — і вперше за два дні відчув, як холодні дані починають складатися в реальну картину.

Загиблий більше не був «невідомим чоловіком». У документах чорним по білому лежало ім’я.

Він сунув ключ у запалювання, коли телефон тихо здригнувся в кишені.

Звичайне повідомлення.

Швидкий погляд — і світ ніби змістився вбік.

«Натан, я більше не можу так.

Я казала: нам треба поговорити, а ти просто зник.

Минуло ДВА дні.

Якщо тебе сьогодні не буде на вечері — я подаю на розлучення.»

Повітря стало важким.

Дивно важким.

Він дивився на текст кілька секунд, але думки не рухалися.

Тільки німий, виснажений біль у районі сонячного сплетення.

Що сказати? Що він працює?

Що не може зупинитися зараз, коли вперше наблизився до істини?

Що інколи правда важливіша за особисте життя?

Він не написав нічого.

Навіть слова.

Просто поклав телефон на пасажирське сидіння — так, наче боявся доторкнутися ще раз — і завів мотор.

Гуркіт двигуна заглушив голос сумління.

А може, Натан просто зробив звук гучнішим.

Надвечір порт жив власним настороженим життям. Тягучий запах мазуту, металу й мокрої деревини висів над доками, немов туман. Люди рухались мов тіні — швидко, байдуже, нічого не помічаючи. І все ж сьогодні щось у повітрі змінилося. Натан відчув це, щойно ступив на бетонну плиту доку №7.

Тут було тихіше, ніж очікувалось.

Надто тихо.

Лише глухий брязкіт металевих контейнерів десь на віддалі.

Натан ішов повільно, ніби давав можливість самому порту видати те, що він приховує.

І порт видав.

— Шукай когось конкретно, детективе? — голос прозвучав із темної порожнини між контейнерами.

Натан завмер. Але не здригнувся.

З тіні вийшов чоловік. Високий. Рухався м’яко, упевнено — так ходять ті, хто знає, що контроль завжди на їхньому боці.

На шиї — тонкий ланцюжок. На руках — мазутні плями.

Обличчя — майже доглянуте, але з тим поглядом, що лишається у тих, хто бачить більше, ніж говорить.

Ксав’єр Мортон.

— Я думав, ми ще не знайомі, — спокійно відповів Натан, стискаючи руків’я ліхтарика.

— А я думав, ти розумніший, — Ксав’єр посміхнувся так, що усмішка лише підкреслила небезпеку. — Ходити сюди одному… Це як кидати монетку в темряву. Ніколи не знаєш, що випаде.

— Мені потрібні відповіді.

— Відповіді, — повторив він, ніби смакуючи слово. — А у тебе є запитання?

Він зробив крок уперед, і Натан вперше побачив його очі.

Темні, мов глибини бухти під час шторму.

Очі, в яких не було ані страху, ані каяття.

Лише інтерес.

Небезпечний.

Хижий.

— Ви знали Артура Грея? — тихо, але твердо.

Ксав’єр підняв брову театрально, проте в погляді щось тіньово сіпнулося.

— О, ти про нього… Шкода мужика.

Але порт — місце, де люди губляться. Це не новина.

— Він не просто загубився. Його вбили.