Розділ 4

Наступного ранку Натан зайшов у «СтелсГард» з тією твердою внутрішньою холодністю, яку він носив у собі щоразу, коли наближався до правди. Дверний дзвіночок дзеленькнув так само глухо, як і вчора, але цього разу повітря всередині було іншим. Свіжішим, не таким затхлим.

За стійкою сидів не Макі.

На його місці, нахилившись над якимись паперами, стояв кремезний чоловік років п’ятдесяти, із залисинами та поглядом людини, яка давно втратила терпіння до всього світу. Коли Натан показав посвідчення, чоловік підняв голову й повільно зітхнув.

— Інспектор Верен? — уточнив він. — Мені про ваш візит вчора сказали.

— Ви — начальник? — запитав Натан.

— Марк Хейдон. Так, начальник, власник і бухгалтер в одній особі, бо хто зараз платить за зайві руки, — пробурмотів він, але в голосі не було виклику. Лише втома.

— Мені потрібна інформація про ваші останні партії тканини зі сріблястими волокнами, — почав Натан.

Хейдон потер перенісся і дістав з ящика папку.

— Останню партію ми віддавали… — він перегорнув кілька сторінок — …чекайте… три місяці тому. Це були охоронці з приватного агентства «НімбусСейфті». П’ятдесят комплектів. Ніяких скарг, ніяких претензій. — А замовлення, яке ми отримали два тижні тому його ще не віддали, — хитнув головою Хейдон. — Тканина лежить на складі. Замовник досі не прийшов. Я вже думав дзвонити і питати, забирають вони його взагалі чи ні.

— Хто має доступ до складу? — сухо запитав він.

— Я, — сказав Хейдон. — І… — він затримав погляд на дверях до підсобки — Макі. Але я сумніваюся, що він взагалі…

— Він був тут учора, коли я прийшов. І поводився дуже дивно.

Хейдон скривився.

— Макі поводиться дивно навіть тоді, коли треба просто відкрити двері. Але він хороший хлопець, хоч і… дурний. Я взяв його через маму, вона колись тут працювала. Навряд чи він…

Та слова начальника прозвучали порожньо.

Натан уже знав: якраз такі «дрібні шахраї» і приносять у справи найбільший безлад.

Натан вийшов з «СтелсГарду» з новою рішучістю.

Цього разу він не став стежити здалеку.

Він просто чекав.

Стояв, спершись на поруччя старої металевої огорожі, поки не з’явився знайомий кволий силует — Макі Лоус, з рюкзаком, що тремтів на його худих плечах, наче теж боявся інспектора. Макі вийшов із будівлі, озираючись по звичці.

Кров з його обличчя зникла миттєво.

— Н-Натан?.. Тобто… інспектор Верен… я… я…

— Макі, — перебив він рівно, — нам треба поговорити.

— Я нічого не зробив! Клянусь! — хлопець навіть спробував бігти, але Натан лише ступив полутора кроками й перехопив його за лікоть. Тихо. Без агресії. Але твердо.

Макі застиг. Серце билося десь у горлі.

— Знаєш, що найгірше? — сказав Натан, нахиляючись трохи ближче. — Коли людина боїться не злочину, а того, що її піймають. І ти вчора виглядав саме так.

— Я… я… — хлопець задихнувся. — Це не те, що ви думаєте!

Я не робив нічого страшного!

— Я цього й не казав, — спокійно відповів Натан. — Але ти вчора занадто боявся в «СтелсГарді». А сьогодні я дізнався, що тканина, яку знайшли біля тіла, не входила до жодної офіційної партії. Значить, хтось її взяв неофіційно.

Макі скулився. Очі намокли.

— Будь ласка… — прошепотів він. — Не кажіть містеру Хейдону… Він викине мене. Я… я знаю, що зробив дурість… але я не думав, що це важливо!

— Що ти зробив, Макі?

Хлопець похлипнув.

— Я взяв маленький шматок тканини… Лише три метри. Серед двісті тридцяти метрів цього би й не помітили. А мені ж якось потрібно виживати. Я думав… ну… вона ж дорога… то, може, її можна продати… — його голос дрібно тремтів. — Я виніс її зі складу… і продав одному хлопцю… Натан вдихнув глибоко, але в очах у нього вперше за день з’явився спалах — не гніву, а чіткого напрямку.

— Ім’я, Макі, — сказав він тихо. — Хто купив?

Хлопець заплющив очі.

— Ксав’єр Мортон.

Він… він часто заходить до нас. З порту. Я не знаю, чого він хотів від тканини… але… він заплатив мені більше, ніж вона взагалі коштує…

Натан відчув, як у грудях різко зібралася гаряча хвиля.

Ксав’єр Мортон.

Ім’я, яке він чув раніше.

Молодий вантажник з порту. Той, про кого казали: «Тримайся подалі». Той, хто два роки тому був під слідством за напад. Той, хто зник з радарів… але не з міста.

Тканина з місця злочину вела до нього.

Вперше нитка стала чіткою. Гострою. Справжньою.

Макі ридав.

А Натан уже знав, куди він піде наступним.

— Дякую, Макі, — сказав він рівно.

Холодна, точна — як погляд людини, яка нарешті вийшла на справжній слід убивці.

Натан їхав у відділок швидко, але не поспіхом — швидкістю людини, яка нарешті відчула запах справжнього сліду. Дощ, що накрапав зранку, зробив дороги вологими, а повітря — густим, мов передгрозове. Мотор гудів рівномірно, але в ньому вчувався той самий внутрішній гул, який супроводжував Натана щоразу, коли справи ставали серйозними.

У голові його вже вирівнювалася лінія причин і наслідків. Тканина. Пляж. Тіло. Ксав’єр.

Синхронність, яка не могла бути випадковістю.

Коли він зайшов у відділок, повітря всередині здалося іншим — важким, наче стіни всотали в себе запахи морського туману й таємниць, принесених бурею.

На його столі миготів зелений індикатор нових повідомлень. На екрані — два нові файли від експертного відділу.