Розділ 3

Натан ще розкладав докази на столі, коли різкий сигнал телефону прорізав тишу офісу. Він зітхнув, піднімаючи слухавку.

— Привіт, — сказав спокійно, намагаючись приховати втому.

На іншому кінці пролунав голос, який миттєво вдарив його по грудях сильніше, ніж будь-яка буря на березі:

— Натан! — голос був напружений, обурений. — Ти зовсім забув про нас! Ти майже не буваєш вдома! Ти не бачиш доньку. Їй три роки, а вона мого батька називає татом, а не тебе. Я….я більше так не можу!

Натан відчув, як серце його стискається. Він опустив голову, стиснув руку навколо телефону.

— Я… я розумію, — промовив він тихо. — Знаю, що останнім часом робота поглинула мене. Але я обіцяю, я буду більше часу приділяти тобі й Емілі.

— «Більше часу»? — голос подружжя став ще різкіший. — Якщо ти не почнеш зараз, якщо не будеш з нами, я піду, Натан. Не завтра, не післязавтра. Зрозумів?

Натан вдихнув глибоко, відчуваючи вагу кожного слова. Його пальці трохи тремтіли, руки холодні від хвилі усвідомлення, що життя минає, поки він шукає правду для чужого тіла на чужому березі.

— Я зрозумів, — сказав він твердо, щиро. — Я буду. Я… я знайду спосіб більше часу проводити з вами. Обіцяю.

На іншому кінці лінії було невелике мовчання. Потім тихіший, трохи м’якший голос:

— Добре. Але пам’ятай: обіцянки нічого не коштують, якщо їх не виконувати.

— Я не підведу, — відповів Натан, стискаючи телефон.

Він опустив очі на свій стіл, де ще лежали пакетики з піском і тканиною, креслення і фотографії пляжу. Серце його розривалося між двома світами: сім’єю, яка чекала його вдома, і темрявою, що вимагала правди на кожній вулиці Срібної Гавані.

Зітхнувши, він поставив телефон на стіл і нахилився над доказами. Тіло, сухий острівець піску, відбитки — усе це знову ожило перед його внутрішнім зором, нагадуючи, що час для розслідування не чекає. Він розклав карти і фотографії на столі, провів пальцями по лініях витягування, уважно вдивляючись у дрібні деталі, які могли втекти від інших.

— Де ти, — тихо промовив він сам до себе, — де твоя нитка?

Він перевірив усі свідчення: старий Джемс на причалі, пляж, сухий острівець піску, сліди тканини. Щось не давало йому спокою — дрібниця, яка відрізнялася від інших. Натан відчув, як у грудях спалахує рішучість: він не дозволить, щоб міське мовчання поглинуло правду, і навіть страх втратити близьких не зупинить його зараз.

Він взяв блокнот, ручку і почав нанизувати факти на нитку розслідування, кожну дрібницю уважно перевіряв, наче складовуючи карту, яка приведе його до вбивці. Слід був тут, у місті, і Натан знав, що якщо він пропустить хоча б крок — хтось інший може стати наступною жертвою.

Темрява залишалася, але він відчував, що світло, яке він несе, — і правда, і сім’я — варті кожної хвилини боротьби. І поки в офісі залишалася тиша, він знову і знову переглядав докази, шукаючи слід, який зведе його з людиною, що принесла смерть на пляж Срібної Гавані.

Натан сидів над столом, коли двері лабораторії тихо відчинилися. На порозі з’явилася Ліана Рош — судмедекспертка, яку він знав уже десять років. Вона рідко приходила сама. Це означало лише одне: є щось важливе.

— Натан, — її голос був сухим, але в очах блищала стримана тривога. — Ти маєш це побачити.

Вона простягнула йому прозорий файл. Усередині — шматок сірої тканини.

Натан взяв файл, відчуваючи, як серце стискається від очікування. Тканина була тонка, трохи вологою на дотик, і пахла сумішшю морської солі та чогось хімічного, незнайомого. Ліана уважно дивилася на нього, немов готова була будь-якої миті зламати мовчання.

— Ми провели повний спектр аналізів, — сказала вона нарешті. — Ця тканина… — вона показала пальцем на невидимі волокна під збільшувальним склом. — Це не просто синтетика. Вона входить до спецкомплекту охоронного спорядження приватних агентств. І рідкісна: її замовляють лише у двох постачальників по місту.

Натан нахилився ближче, вивчаючи деталі. Волокна мали тонкий сріблястий відтінок, майже непомітний, але достатньо виразний, щоб стати ключовим маркером.

— Тобто, — промовив він, відчуваючи, як серце починає битися швидше, — це спеціальна тканина. Ніхто випадково її сюди не приніс. Хтось у формі був на пляжі. І не просто хтось — людина з доступом до професійного спорядження.

Ліана кивнула, очі її блищали від напруження:

— І ще. На волокнах ми знайшли мікросліди машинного мастила й сольових кристалів, які зустрічаються лише у порту, на причалі або у старих складів на околиці. Тобто, людина могла пересуватися і залишати сліди у двох місцях одночасно.

Натан відчув, як у голові з’являється чітка картина. Лінія витягування тіла, пляж, маленький острівець піску — і тепер ця тканина. Все складалося докупи. Його очі загорілися: перший серйозний слід був знайдений. І він вів до конкретної особи.

— Ліано… — прошепотів він, стискаючи кулаки, — ти можеш перевірити, у кого з постачальників був доступ до цієї тканини останні два тижні?

— Уже перевірила, — відповіла вона. — Один з постачальників тимчасово призупинив роботу, вже кілька тижнів. І залишився лише  один — компанія  «СтелсГард». Думаю тобі варто його навідати.

Дощ почав накрапати саме тоді, коли Натан сів у машину. Краплі стукали по лобовому склу, наче попередження — або ритм, що нагадував про поспіх. «СтелсГард» розташовувався на околиці Срібної Гавані, у промзоні, де старі склади стояли рядами, мов онімілі свідки всіх темних оборудок міста.

Натан їхав мовчки, збираючи в голові докупи все, що сказала йому Ліана. Спеціальна тканина. Доступ лише у двох постачальників. Один закритий. Залишається «СтелсГард». Це вже не просто ниточка — це цілий канат, що веде до конкретного місця, можливо, до конкретної людини.