Розділ 2

Наступного ранку Натан сів у свій службовий автомобіль, намагаючись прогнати з голови шум бурі і гул прибою, що не давав спокою навіть у місті. Маяк залишався позаду, немов мовчазний свідок того, що сталося вночі. Він знав, що після того, що бачив на пляжі, сьогодні доведеться мати справу не лише з доказами, а й з людською впертістю — з тим, що приховане у офісних стінах поліції.

В кабінеті начальника, старого сержанта Дейна Брендта, повітря пахло кавою і дешево купленим лаком для меблів. Натан відчув цю дрібницю, бо давно навчився читати не лише людей, а й простір навколо них.

— Добре, що прийшов рано, — промовив Брендт, навіть не дивлячись на нього. — У нас сьогодні планові збори, але я виділив тобі час.

— Начальнику, — почав Натан спокійно, але твердо, — мені потрібно буде відправити зразки скрині на експертизу і оглянути пляж ще раз. Там… щось не так із тим тілом.

Брендт підняв брови. Його очі, холодні й розраховані, наче шукали, чи не бреше співробітник.

— Натан, — сказав він повільно, — ти розумієш, що місто вже насторожене після бурі. Рибалки, туристи, преси… Нам потрібен порядок, а не сенсації.

— Порядок? — Натан відчув, як у грудях наростає напруга. — Ви хочете сказати, що можна закрити очі на тіло, яке явно не принесло море?

— Я кажу, — перебив Брендт, — що ти ще не маєш доказів того, що це вбивство. Тіло — невідоме. Суспільство боїться штормів, а не невидимих убивць. Нам потрібен результат, який не підставить поліцію.

— А правда, — різко відповів Натан, — потрібна не для поліції, а для того, щоб хтось не робив із міста смітник для своїх злочинів!

Брендт нарешті глянув на нього. Його очі блиснули холодним світлом авторитету:

— Тобі платять за порядок, Верен, а не за драму. Ти не можеш дозволити, щоб твої «передчуття» визначали хід розслідування.

— Це не передчуття! — голос Натана піднявся, але він намагався тримати його в межах розсудливості. — Це факти: сухий острівець піску, сліди волокти, зламаний замок всередині скрині, металевий пил. Кожен із цих елементів свідчить про ручне втручання!

Брендт спокійно витягнув блокнот, поклав його на стіл і відкинувся на спинку стільця.

— Ти хочеш сказати, що ми маємо бігати за кожним «доказом», який тобі чує серце? — знизив плечима він. — Місто не виживе, якщо ми почнемо ігнорувати порядок заради твоїх… інтуїцій.

— Це не інтуїція! — Натан підкреслив останнє слово, відчуваючи, як серце б’ється швидко, а руки трохи тремтять. — Я вчора бачив тіло! Воно було живим до останнього, і хтось зробив усе, щоб ми цього не дізналися!

Брендт підвівся. Високий, масивний, він крокував до Натана так, що кроки відбивалися в тиші кабінету, мов удари молота.

— Ти хочеш, щоб я підставив департамент за твої фантазії, Верен? — запитав він холодно. — Ти новачок, а в нас справи важливіші за твої переживання.

— Новачок? — Натан відчув, як в його грудях спалахнула лють. — Я новачок у вашій бюрократії, може, так. Але не в спостережливості і не в розслідуванні! Якщо ви закриєте цю справу сьогодні, не дочекавшись доказів, на кого покладете провину, коли завтра… коли завтра хтось ще зникне?

Брендт на мить замовк, дивлячись на нього так, ніби намагаючись прочитати щось глибше. Потім видихнув.

— Добре. — Його голос став трохи м’якшим, але все ще твердим. — Ти маєш двадцять чотири години. Перевір — і тільки перевір. Я не хочу політичного скандалу. А якщо не знайдеш нічого?

— Я знайду, — сказав Натан, і його слова не мали ні краплі сумніву.

Він повернувся до виходу, відчуваючи, як за спиною начальник уважно слідкує за кожним його кроком.

— І пам’ятай, Верен, — додав Брендт, — порядок важливіший за сенсації.

— І правда важливіша за порядок, — тихо відповів Натан, не обертаючись.

Коли двері зачинилися за ним, коридор наповнився ехо їхніх слів. І Натан знав: ця суперечка — тільки перша з багатьох, які чекають на нього в Срібній Гавані. Але тепер у нього була мета: дати темряві шанс бути почутою через докази, а не через легенди.

Першим Натан відвідав рибальський причал, де працювали кілька старих чоловіків, що знали все про кожну хвилю і кожен човен у гавані. Перший рибалка, старий Джемс, скептично підняв брови:

— Шторм був, — бурмотів він, — і нічого не бачив, крім води і свого човна.

— Але можливо, хтось все ж був на березі? — обережно запитав Натан.

— Хм… — Джемс задумався, піднімаючи очі. — Так, один хлопець… Ввечері… побачив з човна. Туман, а ще потроху насувався шторм, і він біг.

— Біг? — перехопив Натан. — Куди?

— У вузьку вуличку від маяка, — відповів Джемс. — Я сам ледве бачив, і навіть не можу сказати, чи він залишився на березі, чи втік у місто.

Натан кивнув і записав усе в блокнот. Він знав: це перший реальний свідок, перша нитка, яка може вивести на вбивцю.

Натан ще довго стояв на причалі, відчуваючи запах сирої деревини і солоний аромат води, що змивала ноги кам’яного берегу. Його очі вивчали кожен уламок , кожен мотузок, кожну краплину води, що застигла на дошках — він шукав те, що мало б бути там, але залишалося невидимим для більшості. І тоді він помітив щось — маленьку, здавалося, несуттєву деталь, яка блиснула під слабким світлом ранкового сонця.

Це був відбиток — не людський, не слід взуття. Тонкий, але виразний, на піску лишилася форма, немов когось смикали або волокли щось важке по землі. Відбиток був надто точний, щоб бути випадковим: напрямок його вказував прямо до вузьких вуличок Срібної Гавані, туди, де старі будинки стискалися один до одного, як мовчазні свідки таємниць.