Розділ 1

Коли шторм нарешті ущух і останні пориви вітру, немов виснажені, сповзли з прибережних скель, до маяка повільно підкотив темний службовий автомобіль. Фари вихопили з темряви вологий камінь, клапті водоростей на сходах і худу постать Реї, що стояла біля дверей так, ніби чекала на нього вже кілька годин.

Дверцята грюкнули, і з машини вийшов інспектор Натан Верен — молодий, але вже обпалений світом більше, ніж сиві старці, які сиділи на рибальських причалах і розповідали байки про морських чудовиськ. На його обличчі — тверді риси, у кутиках губ — втома, що не мала нічого спільного зі сном. Він був із тих людей, хто щиро вірить у докази, а не в передчуття; у логіку, а не у шепіт тіней.

Він не любив морських міст. Солоний запах, вологе повітря, нескінченні горизонти — усе це здавалося йому занадто нестабільним, занадто невловимим. І тим більше він не довіряв особам на кшталт Реї Морен — тим, хто говорив із темрявою, ніби вона їм відповідала.

— Тіло все ще там? — спитав він, зупиняючись біля неї і струшуючи краплі дощу з пальто.

Рея кинула на нього короткий погляд. Погляд, що міг здатися м’яким, але насправді був гострим, як лезо. В її очах відбивалося море — безбережне, темне і вперте.

— Ні. Його забрали, — відповіла вона тихо, майже відсторонено. — Але…

Вона відійшла від вікна, немов відступаючи від невидимого кордону, що з’єднував її з тим, що побачила.

— Не варто було торкатися.

Натан скептично сплів руки на грудях.

— Бо?

— Бо воно дивне, тобі потрібно було це побачити.

На кілька секунд запала тиша, що била по нервах сильніше, ніж гуркіт шторму. Натан зітхнув, але не сперечався.

Вона провела його вузькими сходами вглиб маяка. Кам’яні стіни, пропахлі сіллю та старим димом, поглинали світло ліхтарів. Чим нижче вони спускалися, тим глибшим ставав гуркіт моря — наче хвилі билися в саме серце споруди.

Врешті вони дійшли до коридору, який майже торкався океану. Двері тут деренчали від кожного припливу, а підлога була мокрою, ніби сама земля тут дихала морською вологою.

Посеред коридору стояла велика, подряпана морська скриня — та сама, яку хвилі викинули на берег разом із тілом. Дерево чорніло від води, металеві обручі були покручені, мов їх стискали залізні руки.

Натан присів навпочіпки, торкнувся холодного вологого дерева пальцями. Провів ними уздовж глибокої тріщини, зупинившись біля замка.

— Дивно, — пробурмотів він, майже до себе. — Замок був зламаний зсередини.

Рея стояла трохи позаду, але її погляд пронизував кожну подряпину.

— Він намагався вибратися, — додала вона тихо.

Інспектор підняв голову.

— Ти щось знаєш, Рейо?

— Ні.

— Але ти підозрюєш. Я бачу.

Вона не відповіла одразу. Тіні на її обличчі рухалися разом зі світлом, немов жили власним життям.

— Я… чую його.

— Чуєш кого?

— Чоловіка, який був у цій скрині.

Того, хто намагався втекти.

Натан різко випрямився.

— Рейо, у скрині були зв’язки на руках. Він не міг рухатися. Не міг ломити замок.

— Не міг руками, — поправила вона. — Але він… бився. До останнього.

Відчай — він має звук. Його важко сплутати з чимось іншим.

Вона закрила очі, на секунду притиснувши долоню до скроні, ніби відчувала біль чужої пам’яті.

— Аби ти чув, що чую я… — її голос зірвався, став глухим і здавленим. — Він боровся. Хотів жити так, що стіни всередині скрині пам’ятають це досі.

Поки щось або хтось не забрало його голос і життя.

Вона ступила ближче до скрині й ледь торкнулась її пальцями. Дерево здригнулося в тиші, або їй так здалося.

— Рейо, — обережно почав Натан, — те, що ти відчуваєш…

Вона відкрила очі.

У них тепер не було страху. Тільки впевненість.

— Це не вигадки. Не інтуїція.

Натан раптом відчув, як холод пробіг йому по спині. І вперше за їхні знайомства він повірив, нехай і на мить: темрява справді могла відповідати їй.

Натан ще раз обвів поглядом скриню, ніби намагаючись зібрати докупи пазл, якого бракувало половини елементів.

— Чим, на твою думку, він бився? — спитав він, нахилившись ближче.

— Чим завгодно, — тихо відповіла Рея. — Головою, плечем, кістками пальців… Людина в паніці здатна вибити те, що здається неможливим.

Він поклав долоню на металевий обруч, розглядаючи його зосереджено, по-діловому.

— Деформація… напрямок вгору. Тиск ішов із середини, це правда. Але цього замало. Люди не ламають таке залізо голими руками.

— Отже, не голими, — спокійно відказала вона.

І хоча її слова звучали майже рівно, Натан помітив у них те, що професійна інтуїція називає мікрочасткою правди, яку співрозмовник приховує або ще сам не осмислив.

Вони вийшли з вузького коридору до кімнати, де Рея тримала журнали спостережень і старі карти морських течій. Повітря було вологе й наповнене запахом старих книг. На столі лежав зім’ятий блокнот, мокрий у кутах, ніби його хтось тримав над водою.

— Це його? — Натан вказав підборіддям.

— Ні, — похитала вона головою. — Мій. Я робила нотатки, поки чекала.

— Нотатки про що?

Рея провела пальцями по обкладинці, але не відкрила.