ПРОЛОГ

У ніч, коли над узбережжям здіймався шторм, місто Срібна Гавань здавалося мертвішим за море. Вітер ревів між кам’яними стінами вузьких вуличок, засипаючи їх сіллю й піском, наче хотів стерти сліди життя, що тут колись кипіло. Ліхтарі на причалах то спалахували, то згасали, хитаючись під ударами хвиль, а вікна будинків виглядали сліпими, чорними, мов очі людей, які давно втратили здатність бачити світло.

Єдиний вогонь уперто тримався на верхівці старого маяка Селорія. Він мерехтів слабким, але хоробрим полум’ям, здавалося — боровся з темрявою сам на сам. Там, серед каменю, вогкості та гуркоту вітру, чергувала Рея Морен — та, про яку в місті говорили пошепки, називаючи «тією, що бачить темряву».

Рея стояла біля великого кругового вікна, притулившись долонею до холодного скла, спостерігаючи, як хвилі піднімають білі гребені й розбивають їх об скелі. Морська вода, змішана з дощем, летіла догори, обдаючи вікно тисячами краплин, через які все здавалось спотвореним, наче світ дивився на неї крізь сльози.

Вона слухала, як вітер б’ється в камінь, ніби намагаючись увірватися всередину, і намагалася не думати про те, що знайшла сьогодні на пляжі. Але пам’ять уперто повертала її назад — до туманного берегу, холодного піску, що хрумтів під ногами, і запаху моря, змішаного з чимось чужим, тяжким, страхітливим.

Тіло.

Жодного документа.

Жодного знайомого обличчя — бо обличчя не було.

Воно було… стерте. Ніби хтось зішкріб його з кістки. Не кров — а порожнеча. Мертва тиша там, де мала бути історія про життя.

А ще — без голосу. Гортань роздерта, ніби його змушували кричати, але звук так і не народився.

І море… море відступило. Навіть воно, що бачило смерті куди страшніші, ніж люди могли собі уявити, ніби відчуло огиду. Хвилі не торкалися тіла, обходили стороною, залишаючи навколо нього сухий острівець піску.

Рея досі відчувала, як мороз пробіг по її спині. Вона опустила погляд на власні руки — пальці досі пам’ятали грубу тканину намоклого плаща, яким вона накривала мертвого. Пам’ятали холод, що пробирав до кісток. Пам’ятали тишу.

Бо поруч із тілом лежала… порожнеча. Абсолютна, неможлива тиша, ніби навколо хтось витягнув звук із самого повітря.

«Це не нещасний випадок», — сказала вона тоді собі вголос, дарма що на пляжі нікого не було.

І чим довше дивилася на те, що лишилось від людини, тим сильніше відчувала, як у ній прокидається давня, забута тривога. Та сама, яка колись врятувала їй життя. Та сама, за яку містяни дали їй прізвисько, якого вона ніколи не просила.

Рея Морен, та, що бачить темряву.

Вона знала: це тільки початок. Щось прийшло в Срібну Гавань. Щось, що не боїться штормів, хвиль і каменю. Щось, що не потребує голосу, аби говорити.

Коли вона повернулась до маяка, буря вже розросталась. А тепер — вона розгулялась на повну силу, здіймаючи небо й море в одну гігантську темну прірву.

Рея зітхнула, відступаючи від вікна. Її тінь хиталась разом зі світлом ліхтаря. Десь унизу тріснула дошка — старість маяка давала про себе знати. Десь на горизонті, серед чорної піни, промайнув зелений відблиск блискавки.

І в ту мить Рея відчула це знову — ледь відчутний, майже неуловимий подих холоду, який не мав нічого спільного з вітром.

Темрява прийшла.

І вона прийшла не сама.