Глава 13

Вона навіть не дихала. Здавалося, стиснулося все всередині залізними лещатами й серце в грудях перестало битися.  Не кричала, не ридала, сіла біля нього приречено й лише одна думка  стукотіла: «Це не ти. Це не ти…» Просто сльози нескінченним потоком лилися з очей. Бо чітко усвідомила, що вовк вже мертвий. І ніби кожна клітинка її тіла була наповнена безмовним, обпікаючим, убивчим горем.

Раптом їй здалося, що тіло вовка огорнулося чорним маревом. Протерла заплакані очі, думала, може ввижається. Але ж ні, над її Ясеном висіла якась чорна хмара, ніби був увесь обплетений нею.

- Ви бачите це? – у розпачі закричала до натовпу. – Подивіться над ним якийсь чорний туман. Він огортає Ясена! Бачите?

- Геть збожеволіла дівка, – скрушно похитав головою гном, що стояв найближче. – Треба відправити когось до королівського замку, сказати королівській варті, що брат короля загинув.

Хтось з натовпу заметушився, хтось помчав до замку. Гном та якийсь його знайомий підійшли, спробували підняти Тамі, але вона вперто відмахнулась. А потім, пориваючись захистити його від чужих очей, від жорстоких перешіптувань: «Загинув, загинув. Брат короля помер», ринулась в це чорне марево. Гладила свого вовка вже закривавленими руками, поклала його роздроблену голову собі на коліна, на свою колись світлу, лляну сукню. Припадала до його тіла у нестерпному, несказанному болі. В розпачі й не відразу помітила, що крізь кров на руках щось світиться. І відчула ніби якесь тепло йде з долонь. Інстинктивно почала відмахувати чорний туман, водити по ньому руками. І там, де торкалась долонями, чорне ставало світлим. Надія яскравою іскрою спалахнула вмить. Швидкими рухами водила по тому туману, по тілу його, намагаючись все тепло своїх рук йому віддати. Всім серцем прагнула, оживити його, вилікувати. Байдуже було, що це з нею відбувається, бачила світло з своїх долонь, але навіть не думала, що це таке. Лише сконцентрувалася на тому, щоб швидше, швидше всього тіла торкнутися.

Навіть не помітила й коли Деріус підʼїхав. Розступився натовп, оточила їх охорона. А Деріус мовчав, осторонь спостерігаючи за швидкими рухами дівчини. Всі глядачі цього трохи дивнуватого дійства почали вражено викрикувати, коли побачили, що вовк, який декілька хвилин тому був мертвий, зненацька підійнявся і втиснувся мордою у волосся своєї спасительки. І тут Тамі істерично розридалася.

Не пам’ятала, як дісталися до замку, як переодягав, умивав її коханий. Оговталася цілковито лише в покоях Деріуса, сидячи в зручному кріслі біля розпаленого каміну, й попиваючи солодке вино.

- Ти впевнений, що то був магічний вплив? – спитав Деріус, задумливо дивлячись на вогонь.

- Так, - відповів Ясен, погладжуючи руку коханої. Сидів біля неї на килимі, щохвилини поглядаючи, чи  нормально вона почувається. Тамі заспокійливо йому посміхалась.

- Така ж ситуація як і з вовками. Я думаю, Арахнія доклала до цього руку. Це здається дивним, щойно вона покинула замок, так і з нами трапилося лихо. І в тій битві, можливо, вона й невипадково опинилася поряд… Хоча нащо їй тоді було мене рятувати…

Подумавши, додав:

- Але я вважаю, що її треба затримати й ув’язнити. Вона зупинилась у «Веселих пляцках», – і очікувально так подивився на Деріуса, але той раптом твердо заявив:

- Ні! Арахнію ми не будемо чіпати.

- Чому? – здивувася Ясен.

- Бо я так вирішив! – але враз різкий тон змінив на лагідний, прохальний:

 - Тамі, серденько, я спостерігав за тобою. Скажи, ти щось бачила, чи не так?

- Так, Ваша Величносте, я…

- Деріус, дорогенька, просто Деріус, - підійшов до неї, пильно дивився, - тобі вдалося повністю відновити магію Ясена. Його вовк був мертвий?

- Мені здалося, що так. А потім я бачила ніби чорну оболонку над ним і з’явилося сяйво та тепло в моїх руках. І руками ніби зцілювала його, бо чорне змінювалось на світле.

- Фантастично, - вражено прошепотів Деріус.

Підійшов до неї, дбайливо забрав келих. А потім і взагалі якось не дуже пристойно вийшло, бо взявши її за руки, підвів ближче до вогню, уважно розглядаючи, ніби прибульця побачив.

- Невже ти можеш зцілювати магічну сутність інших? Подивишся на мене, так як і на Ясена? – спитав і  поглянув на неї, немов кіт на сметану. 

Тамі зашарілася, зніяковіла від його пронизливого погляду. Ще й Ясен, насупившись, схрестив руки й сердито відказав брату:

- Деріусе, вона нещодавно отямилася. Я ледь її заспокоїв. Можливо, не варто сьогодні втомлювати Тамі?

Але, згадавши слова Ясена щодо очікування дива, вона так забажала зцілити короля, що відразу й погодилась. Та легко сказати, важко зробити.

- Тамі, згадай свої відчуття, коли ти побачила сяйво, спробуй сконцентруватися, розбудити в собі цю енергію, - заплющивши очі, слухала поради Деріуса.

- Мені здавалося, що життя моє закінчилося. Я відчувала лише порожнечу й нестерпний біль всередині.

Ох як не хотілося повертатися знову в той свій жахливий стан. Однак, Тамі намагалася зосередитися, пробудити в собі цю силу, відчути знову тепло в долонях. Але проходили хвилини та нічого не відбувалося.

Король терпляче стояв поряд і мовчав. А коли вже й Ясен втратив терпіння і роздратовано кахикнув, хотів щось сказати, Тамі раптом розплющила очі й побачила знову ж таки чорну оболонку навколо короля.