Глава 12

- Як ти думаєш, що вона задумала? - вже в оранжереї, сидячи на лавці під гіллястим лимонним деревом, спитала Тамі.

- Можу тобі показати, - по-змовницьки посміхнувся Ясен, присунувся так близько-близько, почав погладжувати стегна, повільно піднімаючи її сукню.

- Вважаєш, вона його звабити хотіла, але навіщо це їй?

- Ох, Тамі, не знаю. Хто ж вашу жіночу логіку зрозуміє? Може, в неї чоловіка давно не було, а Деріус у нас видний, привабливий.

Цілувати її почав пристрасно: лице, губи. Так любила Тамі його поцілунки, ледь відірвалася, бо ж цікавило:

- А те, що вони усамітнилися десь, це не становить небезпеки для Деріуса?

- Думаю, ні. Він дорослий чоловік. До того ж, я впевнений, за ним стежать. В цьому замку достатньо охорони. Привиди, духи непомітно снують за тобою. Тому й не люблю це місце. Не жив би тут ні за які гроші!

- Але ж ти будеш королем.

Відхилився від неї, вже й не до любощів було.

- Знала б ти, Тамі, як я цього не хочу. Як же я сподіваюсь, що трапиться якесь диво й магічний потенціал Деріуса почне знову відновлюватися. Так вже влаштовано у нас, в потойбічному світі, що магічна оболонка, твоя інша сутність, має сама відновлюватись, але якщо вона втрачається, то й фізичне тіло існувати довго не може. Він стане дуже вразливим, ослабне…Вже стає…Але я досі сподіваюсь на диво.

Зрозуміла Тамі все, що не було сказано. Кому ж потрібний слабкий король, будь-хто отруїти може, та й взагалі як бути в світі, де панує магія, королем без магічних здібностей?

Отак і сиділи вони якийсь час, думаючи кожен про своє. Аж поки серед розкішних мандаринових дерев, не почувся якийсь шум. На вимощеній серед тропічного саду доріжці, з’явився невисокий чоловічок з драбиною. Підставляв драбину до ліхтарів, що вишикувались обабіч доріжки, почав їх запалювати.

- От бачиш, я ж тобі казав, що в замку неможливо усамітнитись, – усміхнувся Ясен і гукнув чоловічка:

- Гей, Світоче, не знаєш, де зараз король Деріус?

- Ох, шановний Ясене, - озвався вправний Світоч, -  достеменно не знаю, але я розмовляв з охоронцем Гаральдом, а тому прошепотіла покоївка Драцена, що нібито король Деріус повернувся на бал.

- Арахнія з ним?

- За непідтвердженими чутками пані, що супроводжувала короля, покинула замок.  

- Дякую, Світоче. Ну що? - звернувся до задумливої коханої, – ходімо, дізнаємося, що від нього Арахнія хотіла.

Але Тамі щось зовсім не мала настрою повертатися на бал.

- Може, додому краще? – Посміхнулась так тепло, дивлячись ніжно у такі рідні карі очі.

- Чудова ідея! А розпитаю завтра. Приїдемо додому, сядемо на нашій затишній терасі…

- З келихом вина…

- Під теплим пледом…

- І будемо насолоджуватись місяцем…

- І не лише місяцем, кохана…

А заклопотаний Світоч вдавав, що він зовсім не чув розмову цієї солодкої пари й продовжував запалювати ліхтарі.

Жителі потойбічного Лісу користувались різними видами транспорту. Пересувались хто на чому: верхи на конях, на возах, були навіть карети в найзаможніших. Хто мав крила, той літав, хто міг обертатись у тварин, той бігав на своїх чотирьох. Але Ясен зі своєю коханою надавали перевагу прогулянкам верхи, бо так романтично було їхати разом, ніби сплітаючись в одне ціле. Ніжно щось шепотів їй на вушко постійно, тримав своїми міцними руками, щоб не впала ненароком.

І цього пізнього вечора, повертаючись додому після королівського балу, на якому й не потанцювали, їхали вони разом на величезному, мов кам’яна брила, коні.

Гучно цокаючи своїми копитами по нічним вуличкам, Антрацит був головною темою розмови. Ну звісно, чоловікові цікавіше про свого коня розмовляти, ніж про якісь там жіночі інтриги.

- От віриш, я дуже люблю свого Антрацита! Він найрозумніший кінь, якого я коли-небудь мав. Подивлюся в його розумні очі, навіть наказувати не треба. Все розуміє й так.

Тамі слухала, роздивлялася веселих, хоч і втомлених святкуванням, містян, милувалась огорнутим гучними співами й нестримними веселощами містом. Подекуди воно яскраво світилося запаленими ліхтарями, а де-не-де була й непроглядна темінь.

Вже й під’їжджали до величезних дерев’яних воріт на виїзді з міста, коли раптом трапилося страшне. Антрацит немов сказився, брикнувся, різко став на диби, миттєво скидаючи їх додолу. Тамі впала й боляче вдарилася головою об кам’яну бруківку, але свідомість не втратила. Хоча краще б її очі не бачили тієї жахливої картини. Бо перед очима почав відбуватися суцільний жах. Величезний кінь забивав копитами її коханого чоловіка. Перші хвилини вже були втрачені. Раптовий удар найліпшого друга копитами прямо в голову певно зовсім дезорієнтував Ясена, бо він і не відразу обернувся у свого вовка. А ставши вовком, не зміг вчасно атакувати. Важко певно вгризатися зубами в свого найкращого друга, якого так любив. Закривавлений сріблястий вовк ухилявся, намагався якось дістати зубами хоча б до ніг оскаженілої тварини, але все було марно. Отримуючи нові й нові нещадні удари, він захлинався власною кров’ю.

Тамі відчайдушно кричала, благала про допомогу у випадкових перехожих, які теж шоковані споглядали це жорстоке побиття чоловіка власним конем.