Глава 7

Коли Тамі думала про Арахнію, а такі думки, звісно, блукали в її милій голівці, вона чомусь уявляла собі потворну жінку, схожу на Павела. Ну, брат і сестра, логічно, що мають бути схожі. Але жінка на портреті, чомусь була тверда впевненість, що це саме Арахнія, ця жінка була неймовірною красунею. Кучеряве темне волосся, зібране у високу, хитромудру зачіску, маленький акуратний носик і великі чорні очі, які, здавалося, наче живі. Тамі так і заціпеніла перед портретом.

- Це той подарунок Арахнії, про який я тобі розповідав, - підтвердив здогадку, й  відразу ж почав виправдовуватись Ясен.

 - Прийшла, приліпила тут його, навіщо не розумію. Я вже чим тільки не віддирав цей портрет, навіть підпалював! Уявляєш, нічого його не бере. Через деякий час сам відновлюється, і як ні в чому не бувало.  

- Певно хотіла відлякувати твоїх дівчат, - пустила шпильку дівчина, не стримавшись.

 - Не було тут дівчат, Тамі, - впевнено так відповів.

«Ага, розповідай», - подумала Тамі, але вирішила ревнощі свої не показувати, бо якось не варто розпочинати спільне життя зі скандалу. Ну а потім і взагалі було не до того, бо дім Ясена вразив дівчину. Привітний господар показав всі кімнати, розповів де, що і як. І ніби ж потойбіччя, нереальний світ, але всі зручності облаштування приємно вразили потраплянку. Ясен і обід приготував, розповідаючи, що переважно йому допомагають у прибиранні й готуванні лісові духи, але й сам він охочий до домашніх справ. А Тамі сиділа  в зручному кріслі, милуючись вправним кухарем. Бо немає вищої насолоди для жіночих очей, ніж спостерігати за чоловіком, який сам готує на кухні.

Вже надвечір вони сиділи разом на широкій терасі, розмовляючи про різне. З-понад лісу віяло прохолодою. Тамі, щільніше закутуючись пледом, пила гарячий ромашковий чай. Ясен раптом дістав щось величеньке з-за пазухи, схоже на амулет чи древній медальйон.

 - Тримай ось. Це наш родовий артефакт, він надає сильний магічний захист. Захочеш прогулятися поза межами будинку, надягай його обов’язково. В будинок то навряд чи хтось потрапить без дозволу, він теж магічно захищений, але все одно будь обережною. Мені доведеться навідуватися до брата у справах. Не хочу залишати тебе саму, але не маю вибору.

 - Ти вважаєш, замах був невипадковим?

 - Не знаю, Тамі, але я обов’язково розберусь з усім цим і винні будуть покарані.

Зраджена підлим Стасом в минулому житті, Тамара так гостро відреагувала на ці слова. «Таким ось має бути справжній мужчина», подумалось. Не відсуджувати майно, не бігати мов скажений собака, обговорюючи її з друзями, намагаючись завдати ще більше болю і страждань, а так просто й чітко: «Розберусь, покараю…» 

І напевно щось таке промайнуло в її очах, бо й погляд Ясена іншим став, спокусливим, спраглим, немов хижак дивився на свою ласу здобич.

- Щось прохолодно. Пустиш до себе, під плед? – захриплим голосом спитав.

 - Твій дім, твій плед, - відповіла тихо, але вже очі запалали й сама вся затремтіла в передчутті близькості. «І я твоя», - подумалось.

 - Ти тремтиш вся, змерзла? – захвилювався Ясен, обіймаючи.

Підняла очі, й так все стало зрозуміло. Який же він звабливий. Не втрималася, поцілувала ніжно. Звісно, хто б втримався…

А згодом, вже в затишній кімнаті Ясена місячне сяйво рівними променями лилося на їхні, поєднані у палкому танку любові, тіла. І стільки ніжності, тепла, пристрасті було в їх єднанні. Неначе зливались не лише тілами, а й душами. Безперервно, здається, досліджував поцілунками її гаряче, розпашіле від його ласки, тіло. Трепітно прикушував вушко, шию, і любив її жагуче так, наче й справді не було в нього дівчат до неї, ніби вона єдина, в усіх реальних та потойбічних світах. Те, що вона відчувала тієї незабутньої ночі, неможливо було ні з чим порівняти.

А тверезий ранок вдарив прохолодною свіжістю після шаленої ночі. Тихо піднялась Тамі, щоб не розбудити свого милого, вийшла з кімнати. Хотілося вийти на свіже повітря, подумати. Тож зваривши собі каву, підхопивши той самий теплий плед, вмостилась на терасі й насолоджувалась ранковим співом невгамовних пташок. Коли раптово побачила біля кованої огорожі жіночу постать. Аж  похлинулась, проливши каву на себе, бо біля огорожі стояла власною персоною, одягнена в елегантну чорну сукню, власниця портрета, яка нетерпляче дзвонила у вхідний дзвінок.