Частина 9. Ніч блискавок

Розділ 17. Неймовірні відкриття

Погода стояла чудова. Яскраве синє небо, ще невпевнене весняне тепло. Я підставив обличчя приємному прохолодному вітерцю, що розвівав моє пальто.

 Надія та впевненість у майбутньому переповнювали мене. У такі моменти розумієш, що все наладиться і буде добре. Такими моментами хочеться жити…

Помітивши мене за парканом, Злата посміхнулася. Вона, напевно, відчувала сьогодні те ж саме, що і я. Водій поспішно взяв її валізу і поклав до моєї в багажник.

— Мені вже так хочеться бути там. — Промовила Злата мрійливо, коли ми рушили.

— Доведеться потерпіти кілька годин.

— Так… Це так дивно.

— Що саме?

— Я ж бувала на стількох виставках, іноді відверто дорогих і шикарних… Але ніколи я ще не відчувала такого хвилювання, ніколи так не очікувала цього.

— Можливо… це тому, що я їду з тобою?

— Напевно. — Злата знову посміхнулася і я теж, тому що її ямочки на щоках завжди змушують мене посміхатися. Напевно, так само дівчата не можуть стримати посмішки, спостерігаючи за милими котенятами чи чимось подібним.

Їхали ми мовчки, тому що Злата не виспалася і задрімала в мене на плечі. А я із тих людей, що не можуть заснути в дорозі, навіть я кщо не спатиму перед цим кілька діб.

Я спостерігав за сплячою дівчиною, слухав її дихання і думав про те, чому ми вже зустрічаємося близько місяця, я не можу до цього звикнути. Кожен раз, коли ми бачимося, у мене таке відчуття, що я не думав про неї протягом останніх днів. Таке відчуття, ніби я не мрію про наступну зустріч, не хочу нового етапу відносин. Не бачу її у своєму майбутньому…

Але це пройде. Просто іноді закохатися важче… Наприклад, коли не можеш забути минулу дівчину. Але ми зі Златою повинні бути разом, я ще ніколи не бачив дівчину, що підходила б мені більше. Вона хоч і не бідна, але скромна. Вона дуже гарна і навіть розумна, що з подібними багачками трапляється рідко. Злата любить мистецтво і… Я ще в дитинстві уявляв ідеальну дівчину такою!

Усе так чудово складається, що я не можу дозволити минулому зруйнувати моє кохання. Я не кину Злату через те, чого не існує, хоч я і не можу цього забути. Ця негідниця Ніна про мене, певно, ні разу й не подумала за ці два роки…

Але вона навіть не здогадується, що роблять зі мною спогади про неї! Вони роз’їдають мене, як кислота, не дають спокійно спати вночі. Наскільки же сильним було моє кохання про неї тоді, раз навіть зараз я відчуваю той самий біль від її зради? Боюсь, таке кохання двічі в житті не трапляється…

Любов приходить з часом. Зі шлюбом. Я теж її колись відчую. Я люблю уявляти той день, коли я повністю щиро зізнаюся Златі в коханні. Вона просто посміхнеться, скаже, що це взаємно… Але вона ніколи не дізнається, чого мені це коштувало. Наскільки я… старався полюбити її. Настане цей день.

Дорога танула перед авто,далекі дерева та споруди приближалися, а потім зникали. Досвідчений водій знав, де можна законно розігнатися, тому ми їхали доволі швидко; лише в населених пунктах повільніше. Лише раз ми зупинилися у якомусь ресторані і пообідали.

Денне сонце ще стояло в небі, коли ми приїхали у Вінницю. Ми вирішили одразу заїхати у наш орендований будинок, щоб там спокійно розкласти речі і освоїтися.

Я не хотів реєструватися в готелі, щоб не наробити великого шуму. Дуже допитливі журналісти не змогли б дивитися на мій приїзд крізь пальці і точно дізналися би, що я, мільйонер, приїхав лише заради якоїсь дешевої виставки. Це стало би сенсацією, одразу возвеличило б цю художницю, про це писали би в ранкових газетах і… Коротше, не люблю я це все. Хотілося б тихо піти на виставку, насолодитися мистецтвом у спокої, приємно провести час… Тому я зняв будиночок на три дні: сьогодні ми просто відпочинемо з дороги і освоїмося, завтра підемо на виставку вранці, а потім – ще кудись. А на третій день ми неспішно зберемося і десь опівдні вирушимо назад… Такий у мене план.

Як і було домовлено, нам просто передали ключі до будинку в зазначеному місці, і ми одразу поїхали туди. Ніяких оглядів і знайомств із хазяями, я цього не люблю.

Будинок виявився дуже навіть хорошим, прямо як на зображеннях в інтернеті. Звичайно, із моїм домом або будинком Злати його точно не порівняєш, але я б і не сказав, що очікував чогось кращого.

Будинок знаходився у садку, в просторому дворику. У дворі також була під’їздна доріжкою та велика клумба, де поки що не було ніяких рослин, окрім підсніжників та декоративних кущів. Поряд із клумбою знаходилася гойдалка, куди Злата одразу сіла. Я одразу згадав дитинство і тата, від чого мені стало сумно.

Мені не дуже подобалася архітектура будинку, простеньку форму якого прикрашав тільки балкон із квітучими вазонами на другому поверсі. Але мене, прямо-таки, зачарував візерунок зеленого плюща на стіні, що вився аж до даху. Будинок та двір дуже доглянутий, отже плющ, скоріше всього, не виріс сам, а був там спеціально посажений. Мені сподобалася ця ідея, я навіть подумав про те, щоб посадити такий у себе вдома.

Усередині дім був обставлений зі смаком, усюди відчувався затишок і спокій. Златі дуже сподобалася вітальня з кам’яним комином, вона навіть ледве не заснула на шкіряному дивані кольору слонової кості. Я сів біля неї.

— Хочеш спати?

— Що? Спати? Ні… — Одразу піднялася вона.

— Чого ти. Я теж втомився. Правда… ми ж навіть не вечеряли.

— Точно. Давай замовимо щось, бо я не хочу кудись іти зараз.

— Добре.

Я замовив піцу і знайшов у холодильнику колу. Що ж, здоровий спосіб життя… почекає. У холодильнику ще було вино, але я не брав його. Завтра ми маємо чудово провести день, а воно точно все зіпсує.