Частина 8. Те, про що я мовчу

Розділ 15. Два минулих роки

Ще один бокал – і все… Я подав знак офіціанту. Сьогодні можна, сьогодні важливий день. Ми з компанією маємо нову справу, можна і повеселитися. Навколо мене сиділи партнери по бізнесу. Олег підливав собі шампанського, постійно  кидаючи погляди на дівчат, що сиділи за сусіднім столиком.

Одна із них постійно посміхалася мені, намагаючись зловити мій погляд. Я спочатку робив вигляд, що не помічаю її, але потім мені стало байдуже. Спиртне у голові, гарна дівчина за сусіднім столиком, приємна атмосфера… Пора вже забути ту зрадницю. Пройшло два роки, чому я не можу викинути її з голови?! Кожен раз, коли я хочу познайомитися з гарною дівчиною, я чомусь одразу бачу Ніну. Я уявляю її у всіх подробицях, так як бачив останній раз. Або передостанній, коли ми стояли біля вікна…

Пора це все забути. Я багатий холостяк, і мені подобається ця дівчина. І ніяка перепона у мене в підсвідомості не заважить мені познайомитися із нею. Як би  не було боляче від зради Ніни, я повинен переступити через це. І я забуду її зараз же. Більше ніколи не згадуватиму її ім’я, не думатиму про те, де вона, і чому так зробила. Із цього моменту я забуваю її. Нарешті.

І одразу після цього рішення із моїх пліч ніби камінь звалився. Усе раптом стало таким приємним, що я посміхнувся. Олег знову вдало пожартував, як завжди, і я засміявся. Я раптом став хоробрим на нові вчинки і байдужим на наслідки. Не задумуючись про те, що подумають інші, я встав і підійшов до усміхненої дівчини за сусіднім столиком.

 —  Привіт. —  Я сів на пустий стілець біля неї.

 —  Привіт… — Дивно, але дівчина не розгубилася. Вона ніби тільки й очікувала того, що я підійду.

 —  Мене звати Святослав.

 —  Злата. — Вона простягнула мені руку і стиснула її. При цьому дівчина  посміхалась так, що я не міг відвести погляду від ямочок на її щоках.

 —  Приємно, Злата. — Її карі очі блистіли, як дві кришталеві краплі роси. Сукня золотавого відтінку чудово підкреслювала струнку фігуру і смаглявий колір шкіри.

 —  І мені приємно познайомитись. Ти щось святкуєш із друзями?

 —  Із колегами. Новий проект.

 —  Цікаво… Ким працюєш? — Вона миттю оглянула мій костюм, годинник, айфон, що виглядав із кишені, і, напевно, вже і сама зробила свій висновок.

 —  Я займаюсь бізнесом. — Мені захотілося змінити тему розмови. — А ти що відзначаєш тут?

 —  Нічого. Просто вечеря. Моя подруга порадила цей ресторан. — Я вперше звернув увагу на її подругу, що мовчки сиділа поруч. Як я міг забути познайомитися з нею! Якось алкоголь допомагає забути про етикет… Я швидко запитав, як її звати.

 —  Вікторія. — Мовила вона якось невесело. Я вирішив продовжити розмову зі Златою.

Ми говорили доволі довго, а потім вона дала мені свій номер. Мені сподобалося, уперше за довгий час я відважився на щось подібне. Вино грало в мені, я відчував себе хоробрим і здатним на все…

Що було далі я не пам’ятаю. Напевне випив лишнього, що зі мною буває рідко. Але наслідки були точно: по-перше, я прокинувся не у себе вдома.

Збудив мене Олег, що біло доволі дивно. Він і сам поспати любить… Але потім я задумався: а що він тут робить? І тільки тоді помітив, що лежу на дивані в його вітальні. І ми обоє не пам’ятаємо, як так вийшло, що я потрапив до нього.

Я вийшов на кухню в очікуванні, що там вже приготовано сніданок, але мене очікувало розчарування. Не тільки тому, що сніданок не готовий, а ще й тому, що на кухні навіть немає продуктів, із яких можна його зробити.

Олег байдуже дивився у вікно, поки кава готувалася у спеціальній машині. Я розглядав візерунки морозу на склі, згадуючи дитинство. Коли ми сіли за стіл із двома чашками кави, роблячи вигляд, що зовсім не голодні, я згадав дещо цікаве.

 —  Олег, — Звернувся я до друга, що продовжував дивитися байдужим поглядом, тільки тепер у стіну, — пам’ятаєш, що ми пообіцяли один одному в дитинстві?

 —  Що полетимо в космос?

 —  Ні, не це.

 —  Зробимо зачіски, як у Сема і Кастіеля?

 —  Ні.

 —  Спалимо школу?

 —  Ні, не вгадав.

 —  А що?

 —  Що ми будемо жити в одному домі. Ну, або часто ходитимемо в гості один до одного.

 —  Ну… бачиш, ми ж виконуємо цю обіцянку. Ти в мене вдома. — Посміхнувся Олег.

 —  Так… дуже схоже, що виконуємо. Особливо, якщо врахувати, що я тут утретє в житті. Але я не про це.

 —  А про що? Давай, ти любиш філософствувати.

 —  Я про те, що ми багато чого обіцяли собі. Особливо, якщо станемо багатими. Але я майже нічого не виконав…

 —  Святе, ти вічно шукаєш проблем, там де їх немає. Подивись, яке прекрасне життя!

 —  Воно прекрасне, коли у тебе є ціль.

 —  І яка ж у тебе ціль?

 —  Ціль? Гм… — І тут я задумався. Я часто мріяв про щось, але рідко ставив перед собою ціль. Що ж мені потрібно зараз? Я маю гроші, я часто подорожую, маю бізнес… Але я не маю нікого, хто розділив би це все зі мною.

 —  Ти заснув?

 —  Ні. Я маю ціль.

 —  Справді?

 —  Так. Знайти її.