Частина 7. Повернення

Розділ 13. Союз відкинутих

Ішов четвертий день мого ув’язнення в цьому чортовому готелі. Усе було просто прекрасно: сусідки мене чомусь недолюблюють, Святослав не звертає на мене уваги, вай-фаю немає… Не життя, а катастрофа. А найгіршим є  те, що я не можу приймати душ кожен день. Для того, щоб це зробити, потрібно чекати ще два дні, бо митися повністю гарячою водою можна тільки раз в три дні. Або я можу схитрувати, як роблять це мої сусідки:  ледве не півдня таскати сніг із другого поверху, а потім топити його в каміні, щоб хоч би помити голову. А мені було так лінь це все робити…

 Зате я можу сидіти на дієті! Але… у мене просто немає вибору, якщо чесно. Нам постійно приносять щось, що і їжею назвати важко! Це всякі неїстівні консерви, такі ж сири і просту воду. Зазвичай споживаю тільки останнє. Я знала, що у світі є люди, які голодують, але думала, що ніколи не зіткнуся з цим сама… Голова чешеться… Ні, пора її помити. Треба перебороти свою лінь і піти за снігом! Так і зроблю! Тільки ще трохи полежу… Ні, я йду прямо зараз.

Я примусила себе злізти з дивану, взяла якесь відро в кутку, і вирушила по воду. Всю дорогу я думала про те, наскільки в мене потужна сила волі, тому я навіть не помітила, що зайшла на третій поверх, а не на другий, де всі набирають сніг.

Не знаючи, в якому номері люди тут набирають сніг, я попрямувала в самий кінець коридору, бо тільки там були відчинені двері, із чого я зробила висновок, що там це і роблять.

Дивно, але в номері нікого не було. Усі вікна були зачинені, не було слідів снігу. За вікнами сніг був, але він не засипав навіть половину третього поверху, через що дістати його було вкрай важко. Тільки тоді я зрозуміла, що зайшла не на той поверх: мені треба на другий.

Я вже збиралася йти, як раптом почула звук відчинення дверей позаду. Мені так страшно стало! Я вся стрепенулася, але повернутися і подивитися я не наважувалася. На такому моменті у фільмах жахів головна героїня зазвичай обертається, а монстр одразу її вбиває. Я не повторю її помилки!

Але замість страшного реву я чую знайомий голос:

—  Ніко? Що ти тут робиш? — Переконавшись, що ця істота – людина, і вона не хоче мене вбивати, я нарешті обернулась і була здивована тим, кого побачила.

—  Це ти той бармен? Ну, як там тебе…

—   Артем. — Відповів хлопець, зіпершись рукою на стіл. Він постійно кривився, ніби йому боляче. Футболіст, напевно.

—  Тобі… погано? — Запитала я вважаючи, що його темні кола під очима і слабкість –результат хвороби.

—  Ні, все нормально. Просто вчора таке було… — Я тільки зараз помітила пусту пляшку з вином на підлозі, а також все що залишилося від ще одної побитої.

—  Ти що, пив учора?

— Ну…

— Зрозуміло. Мені, взагалі-то, пора. Немає коли тут балакати: я зараз сніг носитиму. — Не думайте, що я безсердечна: я хотіла запитати, чого він пив і що вчора сталося, але я справді поспішала!

— Зажди! — Вигукнув Артем, сповзаючи по стіні на підлогу. От зараз мені сравді стало його жаль. — Я можу щось запитати?

—  Ну… можеш. — А якби я була безсердечна, то просто розвернулася б і пішла.

— Скажи, ти сьогодні Ніну бачила? — Він подивився на мене поглядом раненої тварини: страх, жаль, ненависть.

— Зачекай, яка Ніна?

— Моя дівчина, покоївка. Та, що Святослава врятувала.

—  А, ясно. Чи я її бачила сьогодні? Здається… ні. А що?

—  Просто… цікаво. — Погляд його говорив про інше. Мені раптом стало цікаво: чого це він тут? Що сталося з Ніною? Тому я вирішила трохи відкласти похід за водою і дещо у нього запитати.

— Артеме, що сталося минулої ночі? Ну розкажи!

— Та… я випив і… прийшла Ніна. — Він розказував так, ніби вже дуже давно хотів комусь розказати це, щоб вилити душу. — Вона побачила, що я п’ю і… розізлилася. І кинула мене.

— Кинула тебе, бо ти був п’яний? Який жах! Як вона могла?

— Я… теж так подумав. І дуже образився. Жбурнув у неї ту пляшку, — Артем показав на уламки розбитої пляшки біля стіни, — а вона дала мені ляпаса. А потім я раптом зрозумів… Вона мене ніколи й не кохала!

— Як так?

— Я впевнений, вона не могла мене кинути просто так, бо я випив. Це ж Ніна, вона і на свого батька поганого слова не скаже, хоч він над нею все дитинство знущався, в університет не дав можливості вступити, вигнав її у дев’ятому класі. Коротше, не стерва вона, не любить робити людям боляче, я знаю. Отже, кинула вона мене тому, що іншого любить.

— І кого ж?

—  Не знаю… Ця Ніна, вона така актриса! Вона може й так закохатися, що ніхто геть не взнає. Але я хочу знати. Хочу знати, кого вона обрала замість мене! Але… бачити її я не хочу. І було б так чудово, якби хтось... просто послідкував трохи за нею і…

— Ти що, натякаєш, щоб це зробила я?! Ха! Не вистачало мені тільки за всякими покоївками стежити. У мене, взагалі-то, справи є. — А що, помитися – це, по-вашому, не справа? Справа! Ще й дуже важлива. — Коротше, бувай.

— Ніко, прошу! Я теж тебе колись виручити можу. Колись обов’язково віддячу, чесно!

— Ну… — Я вже почала задумуватися над пропозицією. Звучить доволі вигідно: “ Колись обов’язковово віддячу”… А що, шпигувати – не таке важке завдання: тут підслухала, там підглянула… Тим більше, мені все-рівно немає чим зайнятися. — Добре. Я постежу за Ніною і скажу тобі, кого вона там кохає. Але ти весь час будь тут, щоб я могла тобі все розповісти. І за тобою борг.