Частина 6. Окрилені мрії

Розділ 11. Зривання масок

Скромності Ніці точно бракувало, раз вона просто так, без причини, уночі йде в мій номер. Адже зайшла саме вона. Добре, хоч постукала, а то якби це був “сюрприз”, у мене, напевно би, стався серцевий напад від вигляду її обличчя без макіяжу.

Саме так! Вона спромоглася вийти з кімнати без макіяжу! Це щось просто неймовірне! Кудись поділися накладні вії, всякі ці розтерті лінії, тіні, чи що там ще… Її обличчя було повністю чистим. І явно не гарним. Без тонального крему та всяких коректорів лице було якогось нездорового, жовтувато-смуглявого відтінку, напевно через освітлення. Її вії нагадували павучі лапки, але дуже короткі. Просто їх було теж приблизно по вісім на кожному оці.

Волосся теж порідшало, напевно, перестала накладні пасма чіпляти. Воно блистіло, але не від того, що здорове, а від того, що жирне і давно не мите.

В загальному, не можу сказати, що радий був її бачити, ще й у такому вигляді. Бо таке і в кошмарі приснитися може! Я раптом чомусь подумав про Ніну.

Зараз я особливо гостро відчув, наскільки остання відрізняється від усіх жінок та дівчат, із якими я коли-небудь мав нещастя зустрічатися. Ці нахабні хитрі зміюки ніколи не цікавилися мною, зате мріяли мати віллу з басейном і власний “BMW”, подаровані мною. І я ніяк не міг відрізнити їх від дівчат, яким я справді був потрібен. Ну, напевно,  це тому, що останніх у мене ще ніколи не було! До Ніни… “О, ні, забудь про неї, забудь! Ти ж знаєш, що в неї є хлопець!” — кричав до мене голос розуму в подібні моменти, і я намагався його слухати. Жаль, що тільки намагався, але абсолютно безрезультатно.

Я перевів погляд із вогнища на Ніку. Чимось вона нагадувала мені… відьму. Тільки не ту, хто їсть і не повнішає, і не одну з тих, яких у середньовіччі в Європі спалювали заживо через те, що вони були занадто гарними, – ні. Скоріше Ніка була відьмою, зійшовшою із сторінок моєї книги казок, яку я полюбляв читати в дитинстві. Вона снилася мені у найстрашніших дитячих кошмарах, бо сама була дуже злою і стервозною. І тепер вона сидить переді мною. Тобто розвалилася на дивані, хоч я їй і не пропонував сідати. А навіщо Ніці запрошення? Вона не із сором’язливих!

 — Привіт, Святославе. — сказала вона втомено. Ну, звичайно, цілий день валятися на дивані й скаржитися на те, що вай-фай пропав – це ж таке важке заняття! Не здивуюся, якщо всі нічині сусідки не витримали і вигнали її з номеру. І вона, з якогось дива, пішла до мене в номер, думаючи, що їй тут дуже раді. Як Ніка взагалі мене знайшла? 

 — Привіт. — Похмуро відповів я. — Що ти тут робиш?

 — У якому сенсі? — Вона ледве з дивану не впала від обурення, — Та я… Та я підтримати тебе прийшла, а ти тут такий: “Що ти тут робиш?”!

 — Можу я тебе дещо попрохати? Тільки обіцяй виконати!

 — Усе що завгодно… — Прошепотіла Ніка, посміхаючись. Від обурення не залишилося й сліду! Оце актриса!

 — Добре… — Я зробив інтригуючу паузу, — Було би просто чудово… якби ти…

 — Якби я… — Ніка підсіла ближче.

 — Якби ти… — Ще одна пауза, посмішка, коли я подумав, як вона відреагує…

 — Ну?...

 — Якби ти… вийшла звідси і забула сюди дорогу! — Вигукнув я, встаючи з крісла. Тут і справді було з чого сміятися: реакція Ніки була моментальною. Спочатку зникла ця фальшива усмішка, потім обличчя витягнулося і брови невдоволено звелися.

 — Що… що ти таке говориш? Та в тебе лихоманка! — Вигукнула вона. — Я тут і так з ніг валюся, хочу тобі допомогти, а ти!...

 — З ніг валишся? Цікаво, чим же ти сьогодні таким важким займалася? Може, рубала дрова, або розносила їжу в номери? Чи керувала трьомастами панікуючи ми людьми, маніпулюючи їхніми долями? Чи ти лежала без сну цілу ніч, думаючи, як економити решту запасів? Ти займалася чимось подібним?

 — Ну, я… гм… У мене своя робота.

 — О, розкажи мені. Це так цікаво!

 — Я… е… нічого не роблю. — Вау, я чую від неї правду!

 — Оце так! То чому ти видумуєш про всю цю свою втому та інше? Хочеш на жалощі подавити? Так от, я на таке не ведуся! Обери собі іншу жертву, мені й так проблем вистачає. Можеш бути вільна.

 — Я… — Дивно, але Ніка, здається, зовсім не образилася. Вона просто підійшла впритул і заглянула мені прямо в очі. — Я бачу… ти такий знервований… Може…

 — Досить! — Я вивільнив свої руки, бо вона вже встигла їх схопити, — Ніко, йди по хорошому. Мені зараз не потрібна допомога, тим більше твоя.

 — Але…

 — Іди. Надобраніч.

О, чудо! Ніка направилася до дверей. Я заспокоївся і сів на крісло. Утоми не було, спати не хотілося, думати про запаси не хотілося, думалося тільки про Ніну…

Виходячи з кімнати, Ніка затрималася. Її увагу раптом привернуло діамантове кольє, яке я недавно витягав із сейфу і не поклав на місце.
 — Ох, яка неймовірна краса! - Вигукнула вона, - І кому ти збираєшся це подарувати?
 —  З якого дива я маю це комусь дарувати? — Чому вона ніяк не вийде звідси?!
 —  Ну... сам ти ж його не одягнеш... А от на моїй шиї воно виглядало би так...
 —  Нізащо. Я не подарую його ні тобі, ні комусь іншому. Воно занадто цінне для мене...
 —  Ха! Цінне? Та ти мільйонер, ти собі можеш ще десяток подібних кольє купити!
 —  Так, можу. Але це кольє цінне не через те, що воно багато коштує, а через спогади, пов‘язані з ним...
 —  Спогади? Що ще за спогади? - Вона підсіла на край дивану.
 —  Знаєш, - мені раптом страшенно захотілося посидіти одному, - ти остання людина у світі, із якою мені хочеться зараз поговорити про спогади. Будь ласка, залиш мене в спокої.
 —  Але...
 —  Іди, Ніко. Затям: як би тобі не хотілося, щоб ми знову були разом, цього вже ніколи не буде. Не те, щоб ти дуже погана, - я навіть обманювати був готовий, аби вона більше не приставала, - просто ми... різні. Ти прагнеш одного, я - іншого... Наші цілі не сходяться, отже ми не можемо йти в одному напрямку.
 —  А чому це наші цілі не сходяться?
 —  Ну добре, Ніко. Скажи мені, яка в тебе життєва ціль?
 —  Ціль?
 —  Так.
 —  Ну... гм... - Ніка задумалася і мені здавалося, що я чую скрип від повертання заржавілого механізму роздумів у її голові. - А ця ціль - це... обов‘язково?
 —  Звичайно, ні. Але це важливо для мене і... Йди вже нарешті.
 —  Та йду... - пробубніла Ніка ображено, виходячи з кімнати.
 Ну нарешті, вона пішла. Я подивився на діамантове кольє, яке Ніка, прямо-таки, пожирала поглядом кілька хвилин назад. Я витягував його із сейфу кожен раз, коли згадував матір. Не те, щоб я дуже її пам‘ятав, але любив уявляти, якою вона була.
Я сумував за мамою, хоч зовсім не пам‘ятав її і навіть не знав, як звучить її голос... Усе, що в мене залишилося від неї - це кілька фотографій та її кольє. Коли батько подарував мені цю прикрасу, я був дуже здивований і спочатку подумав, що він жартує. Я ж не дівчина, навіщо мені діамантове кольє?
Але тато одразу пояснив, що цю річ він колись подарував моїй мамі, коли вона вже була його нареченою. І він хотів, щоб я колись зробив те саме, і подарував нареченій цю саму прикрасу. Не для того, щоб показати їй, наскільки я багатий чи підкупити її, ні. Просто для того, щоб показати, наскільки вона цінна для мене, і що мені нічого не жаль для неї.
Я знову подумав про Ніну... Як би я хотів подарувати прикрасу саме їй, бачити її кожен день і... Ні. Я повинен забути про цю дівчину: вона з іншим.
Щоб відволіктися від сумних думок, мені потрібно було придумати собі якесь заняття. Зазвичай у такі моменти я ходив у тренажерний зал, але це було б зараз вкрай недоречно. Тим більше, я ще не відчував себе настільки сильним, щоб долати надлишкове навантаження. Треба придумати альтернативу. Може, піти вниз, подивитися, що такого відбувається? А що, непогана ідея.  Хоч би розвіюся, знайду собі справу.
Вставши з дивану, я пішов у напрямку дверей, але зупинився, щоб покласти кольє у сейф. Потім я вийшов у темний коридор і  повернувся - за свічкою. Економія була капітальна: світло вмикалося тільки в одній кімнаті кожного номеру, вимикалося рівно о десятій, а в коридорах - о дев'ятій. Чомусь я не подумав, що скоро світанок і в таку пору ніхто внизу дрова не рубає. Я почав спускатися, навіть знаючи, що там нікого не буде.