Частина 4. Буря, що не пройде мимо

Розділ 7.  Порушене правило.

Сніг ішов повним ходом. Тепер доводилося перевдягатися у форму вже в готелі, бо мороз був надто сильним для того, щоб від гуртожитка до головного корпусу йти в капронових колготках, які були частиною уніформи.

Витираючи пил у номері Святослава, я раптом збагнула, що ще не встигла переодягнути свої джинси, тому треба скоріше це зробити. Витерши полицю повністю, щоб не кидалося в очі, я попрямувала до виходу з номеру. І тут двері відчинилися. Святослав здивовано подивився на мене:

— Ніно? Що ти тут робиш?

— Я прибираю, — невпевнено мовила я. Моє серце затріпотіло, коли я почула його голос. Чому я не можу відчути подібного до Артема?!

— Чому не у формі? — Цим запитанням Святослав відірвав мене від роздумів про нього.

— Я… забула переодягнутися. Зараз якраз збиралася це зробити.

— Добре. — Він підійшов до дверей у спальню. Я ніяк не могла викинути з голови той вечір у ресторані, коли Артем зізнався мені у коханні. Святослав тоді сидів за сусіднім столиком з Нікою, хоча, з його ж слів, вона була негідницею. І я не змогла себе стримати від цього запитання. Не знаю, де в мені знайшлася мужність так нахабно звернутися до нього...

— Ти казав, що Ніка справжня стерва. А тепер ти знову з нею? — Святослав різко повернувся до мене. Що я накоїла! Запитую у роботодавця деталі його особистого життя! Я не мала права цього говорити. Не мала!

Я порушила головне правило покоївки: “ Мовчання покоївки, любі мої, – це одне з найголовніших правил, які ви повинні виконувати. Запам’ятайте: що б не сталося і як би не поводив себе клієнт, ви не повинні починати розмову! Говорити можна лише тоді, коли у вас щось запитують, лише коротко і лаконічно” – раптом згадалися мені слова пані Черешняк. Що я накоїла… Він, напевно, розлютиться і звільнить мене з роботи. Коліна почали тремтіти, а в горлі все пересохло. Я зі страхом чекала відповіді. Хоча… Я можу просто піти, куди збиралася, і зробити вигляд, що питання було риторичним. Чому би й ні? Я попрямувала до дверей. Тільки на півдорозі до мети я вже повністю збагнула всю жахливість свого вчинку, від чого почервоніла до кінчиків вух.

— Що, навіть не хочеш знати мою відповідь? — Раптом звернувся до мене Святослав. Я різко зупинилася і повільно повернулася до нього обличчям. Боячись, що він подумає, ніби я насправді така нахабна, якою здаюся сама собі, я вирішила вибачитися.

— Вибачте, я не мала права починати розмову.

— То ти не хочеш знати? — Він з цікавістю розглядав мене, говорячи ці слова. Один кутик губ піднявся вище іншого. Святослав стояв і очікував моєї відповіді на це запитання, задане не запитальним тоном, а скоріше стверджувальним.

— Напевно… Хочу. — Ризикнула я. Що я роблю... Я знову відчула, як червоніють вуха та шия.

— Чому тебе це так цікавить?  — Він повністю повернувся до мене обличчям, на його лиці все ще грала та дивна напів-посмішка.

— Я… не знаю. — Не могла ж я сказати, що я до нього відчуваю і як мене нервує ця Ніка. — Можете не казати, я ж вам нічого не розповідала про себе. Це буде чесно. - От би вже скоріше піти!

— Якщо ти хочеш, щоб усе було чесно, це теж можна влаштувати. Я скажу один факт зі свого особистого життя, а ти – зі свого.

— Добре. — Погодилась я. Для нього це було простою розвагою, а для мене – можливістю дещо дізнатися. Мені вже поступово починала подобатися ця розмова, я навіть підійшла ближче.

— Отже, твоє запитання було про Ніку, вірно?

— Так… Чому ти знову з нею? — Чудово. Тепер я до нього на "ти" звернулася. До свого роботодавця! Я точно негідна покоївка. Знову з'явилося бажання тікати.

— Відповідь дуже проста: я з нею не зустрічаюсь знову. Між нами нічого немає.

— Але ти був із нею у ресторані…

— Це вже інше запитання. Тепер моя черга. — Він прихилився спиною до стіни, пильно дивлячись мені в очі. У цю мить зі мною творилося щось неймовірне: я одночасно хотіла втекти звідси і залишитися назавжди... — Той хлопець, з яким ти сиділа в ресторані… Ви з ним зустрічаєтесь?

— Так. Це Артем. Ми вже близько місяця разом. — Я замовкла. Занадто багато вже сказала, він питав лише чи зустрічаємося ми. Я нерішуче переминалася з ноги на ногу. Іти, чи сказати ще щось? Я рушила.

— У вас усе серйозно? — долетіло мені в спину його запитання. Я знову зупинилась. Я сама вже безліч разів задавала сама собі це запитання, але відповісти чесно не хотіла. Я не хотіла визнати, що прикидаюся закоханою, при тому, що відчуваю це почуття зовсім до іншого. До того, хто зараз говорить зі мною. До того, у присутності якого я маю зберігати мовчання. Чому в мене цього не виходить? Чому я постійно думаю не про того, кому кажу, що кохаю його? Чому мені постійно хочеться бути зі Святославом, бачити його весь час? Чому я не можу примусити своє серце покохати іншого? Скільки запитань… І жодної відповіді. Лише пронизливий погляд Свята мені в спину, який зігріває душу більше, ніж обійми Артема... Я абсолютно заплуталася.

— Я не знаю. — Відповіла я. І це було справді чесно. Я абсолютно не могла визначити рівень наших з Артемом відносин. Серйозними їх вважав тільки він, а я йому… підігравала. І надіялась, що ще  трішечки – і я покохаю його по-справжньому.

— Не знаєш? — Раптом вивів мене із роздумів Святослав, — як же так? Я сидів доволі близько у ресторані, і можу присягнути, що чув, як ти зізналась Артему в коханні.