Розділ 1

Яка ж вона прекрасна, — задумливо промовив Артем, дивлячись на ще нерозтоплену сніжинку, що впала на його куртку. Вона прекрасна тим, що унікальна, така самотня серед тисячі інших, таких же самотніх сніжинок.
Це була зима у розпачі своїх сил, і Артем сидів на улюбленій лавці, яка знаходилась у глибині парку. Тут майже ніхто не ходив, а ліхтарі не освітлювали цей участок, тому він любив проводити тут свій вільний час.
По природі він був відлюдкуватий і не любив спілкуватись із іншими, і у свої 16 років не мав жодного друга. Все життя він уникав дітлахів, що жваво бігали і грались, а з плином часу все глибше занурювався в себе — у свої такі глибокі та нікому не відомі почуття, почуття самотності і печалі.
На дворі вже темніло, а холод пробирав до кісточок. Тож ще трішки політавши у своїх думках, він вирішив піти додому, де його чекала бабуся — єдина близька людина, що у нього залишилась.
Дорогу замело великим шаром снігу.
— Ну і хуртовина, — подумав юнак і, прикриваючи засніженою рукою обличчя, з усієї сили опирався холодному вітрові, витоптував дорогу додому.
— Що це? — зупинившись, він почав прислухатись. Із-за хуртовини звук доносився слабо, та чомусь змусив тіло завмерти. Це схоже на чийсь плач. Так, точно, це хтось плаче. Та хто? Крутнувшись на місці, нікого не побачив, аж раптом в очі йому потрапила маленька дівчинка. На вигляд їй було років 4. Одягнена в рожеву курточку з такими ж рукавичками і шапкою, вона сиділа на лавочці під ліхтарем і плакала.
— Що ця дитина тут робить? Потрібно спитати, — подумав і вже хотів рушити до неї, та щось завагалося. Будучи в душі замкненим інтровертом, він навіть у такі моменти не міг себе перебороти. Ще з хвилину почекавши і борючись в середині з думками, що били в голову як лавина — "Що ти за чоловік, не бачиш, вона плаче, допоможи їй!" — все досить, — викрикнув він про себе і рвучко підійшов до дівчини.
— Чому ти плачеш? Де твої батьки?
Дівчинка подивилась на нього заплаканими очима і розридалась ще сильніше.
— Ну що ти, досить, не плач, — сказав їй Артем і вже хотів погладити її по голові, та завагався. Він не любив контакти з іншими дітьми, та тут інша ситуація. Знову поборюючи себе, він сів коло дівчини на засніжену лавичку і несміло обійняв.
— Не плач, розкажи, що сталось.
Дівчина подивилась на нього і захлюпаним голосом сказала:
— Я загубилась. Я... я була із сестрою, зустріла кота і побігла за ним, а далі я... — і почала знову плакати.
— Що ж робити, що ж робити? — думав він про себе. А точніше — потрібно викликати поліцію. З цією думкою він потягнувся в кишеню за телефоном і розчаровано згадав — він же залишив його вдома. — Ну добре, що далі? Потрібно відвести її кудись, та куди? Ця ситуація була настільки незвична для нього, що розум був ніби в тумані. — Точно, я відведу її до бабусі, вона точно знає, що робити.
— Ходімо зі мною, я відведу тебе до бабусі, вона тобі допоможе.
— До бабусі? Ти знаєш мою бабусю?
— Ні, до своєї бабусі. Я живу тут недалеко, — показуючи пальцем крізь хуртовину на далеку вулицю.
Дівчина вагалась, та й юнак був не в захваті від подій, що склались.
— Ні, я хочу до сестри, — викрикнула дівчина і заплакала.
Ця сцена ще більше заплутала хлопця, і у його голові буріла хвиля емоцій і думок, що йому робити, як бути далі. Та вихід знайшовся сам. Із засніженої стіни вітру і сніжинок під жовтим ліхтарем показався силует людини, що швидким темпом наближався до них.
— Софія, люба, це ти? Боже, яка я рада! Ти в порядку?
Слова посипались у бік маленької дівчини, а замить вона була у сильних обіймах незнайомої дівчини, мабуть, її сестри.
— Вікі! — через сльози вигукуючи, прийнялася теж обіймати сестричку.
Ця сцена так сильно здивувала хлопця, що він ще хвилину дивився на них, не рухаючись. Та коли прийшов до тями, то так сильно зніяковів, що не знайшов кращого виходу, як просто бігти. Він побіг крізь сніг темною вулицею.
— Що це за хлопець? Він тебе ображав?
— Ні, він хотів допомогти.
— Тоді чому він побіг? —, дивлячись на вулицю, де ще бував силует, сказала Вікторія.

— А що я мав зробити? Чому взагалі я зіткнувся з цим? Навіщо це мені? — вирували думки у нещасного хлопця, що, як навіжений, забіг до хати і одразу ринув у свою кімнату.
Кімната його була не дуже охайна і маленька, меблі були старі і потріпані, на столику було багато книг і розкиданих листочків, а одяг висів прямо на стільці. Ця кімната передавала характер свого власника. Весь цей хаос був відображенням бурі емоцій хлопця, які крутились у його голові, не даючи йому спокою.
Забившись під подушку, він ще довго згадував цей незвичний для нього момент, та дедалі частіше у його голові випливав силует тієї дівчини, що так спритно прибігла до них — її біляве волосся, яке неслухняно завивалось під вітром, маленький червоний ніс, великі заплакані очі. Це все не давало йому спокою. Майже всю ніч він прокручував ці думки у голові, а тому зовсім не виспався.
Ранок почався з дуже важкого підйому. Далі він принявся робити свої ранкові справи. Його бабуся приготувала смачну яєшню і з теплою посмішкою розповідала йому всілякі новини, які вона чула по радіо. Юнак тим часом блукав у своїй уяві, де ніяк не зникав цей силует витонченої дівчини в сльозах.
В школі Артем був сірою мишею. Зайшовши в свій клас, він тихо проскочив до своєї парти в самому кутку класу. Урок ось-ось мав початись, тому всі його однокласники вже весело гомоніли на своїх місцях, розповідаючи свої історії і чекали дзвінка. Та тільки Артем сидів тихенько, занурений у свої думки.
Пролунав дзвінок. В клас зайшла висока і доволі красива вчителька, одягнена у строгий одяг, з її круглими прозорими окулярами. Вона виглядала як еталон справжньої вчительки.
— Доброго дня, клас. Сьогодні останній навчальний день, тому я хочу повідомити вам ваші оцінки за семестр і попрошу всіх вас написати твір-оповідання про те, як ви провели свої зимові канікули. І раз сьогодні останній день, уроки будуть скорочені.
— Уррааа! — вигукнув клас.
— Тихо, тихо, зберігайте дисципліну, а тепер почнемо.
Уроки минали швидко, один за іншим, і хлопець не встиг отямитися, як вже можна було йти додому. Всі кругом жваво обговорювали, хто де буде відпочивати, як планують провести ці канікули. А Артем тихенько зібрався і непомітно шмигнув на вихід. Свої ж канікули він планував провести вдома, читаючи захопливі книжки і пишучи свої улюблені вірші. Це було його хобі — створювати вірші і читати їх у своїх думках, сидячи на тій самій лавці.