Розділ 9.

Кабінет поліцмейстера Григор’єва нагадував склеп, у якому поховали надію.Штори були щільно запнуті, але ранкове сонце, нахабне й байдуже до людських драм, пробивалося крізь шпарини тонкими лезами, висвічуючи в повітрі клуби сизого тютюнового диму. Попільничка на масивному дубовому столі перетворилася на курган з недопалків. Сам Аполлон Григор’єв сидів у кріслі, зсутулившись, наче з нього випустили повітря. Його мундир був розстібнутий, обличчя набуло кольору старого пергаменту, а погляд гіпнозував телефонний апарат. Він чекав дзвінка від Градоначальника. Дзвінка, який мав стати фінальним акордом його кар’єри. Дедлайн, встановлений «згори», спливав разом із піском у годиннику.

У коридорі почувся важкий тупіт, потім скрип чобіт, і двері розчахнулися без стуку. Григор’єв здригнувся, хапаючись за шухляду, де лежав револьвер, але завмер. На порозі стояв Нікос Папазоглу. Він змінився. Зник той втомлений, брудний блукач підземель. Перед поліцмейстером стояв виголений, свіжий, пахнущий дорогим милом джентльмен у бездоганному костюмі. Єдине, що видавало безсонну ніч — це очі. Темні, глибокі, в яких застигла втома столітнього старця.

— Доставка ранкової преси, Аполлоне Сергійовичу, — спокійно промовив Нікос.

Він зробив крок убік і ривком втягнув до кабінету щось важке, замотане в килим. Кинутий на підлогу пакунок глухо застогнав. Нікос недбало штовхнув його ногою, килим розгорнувся, являючи світові Віктора Загурського. Він був зв’язаний морськими вузлами (робота Луки), рот заткнутий шовковою хусткою, а на скроні наливався фіолетовим кольором величезний синець.

— Вбивця Воронцова, — коротко кинув Нікос. — Там, у кишені халата: розписка лихваря, яку він забрав у мертвого, і квиток на пароплав до Стамбула на сьогоднішню ніч.

Григор’єв повільно підвівся. Його руки тремтіли, коли він схилився над Віктором. Поліцмейстер не міг повірити своїм очам. Це був порятунок.

— Це... це точно він? — хрипко запитав він.

— Він. Ревнивий коханець, невдалий шантажист, людина, яка вирішила, що Бога можна схопити за бороду, — Нікос підійшов до каміна, де жевріло вугілля — залишки нічних роздумів господаря кабінету.

Григор’єв перевів погляд на Нікоса. В очах поліцмейстера спалахнула жадібність.

— А книга? — тихо запитав він. — Чорний гросбух. Де він?

Нікос повільно витяг з внутрішньої кишені піджака чорну шкіряну книгу. Вона виглядала зловісно буденно. Просто блокнот. Але Григор’єв дивився на неї, як віруючий на святі мощі. Він зробив крок назустріч, простягаючи руку.

— Дай її сюди, Папазоглу. Це доказ. Це...

— Це бомба, Аполлоне, — перебив його Нікос. — І вона не розміновується.

— Я поліцмейстер! Це речовий доказ! — голос Григор’єва зірвався на крик, в якому змішалися владність і страх. — Там імена злочинців! Я повинен...

— Ти хочеш побачити там своє прізвище? — голос Нікоса був тихим, але він вдарив сильніше за крик.

Григор’єв завмер. Його рука зависла в повітрі.

— Що ти верзеш...

— Не бреши мені. І собі не бреши. Тут половина міської думи, купці першої гільдії і, я впевнений, поліцейські чини, які люблять картярські ігри більше, ніж службу, — Нікос зважив книгу на долоні. — Якщо ця книга потрапить до канцелярії, завтра Одеса захлинеться кров’ю. Почнуться чистки, помста, переділ власності. Шантаж не скінчиться, він просто змінить власника. А я не люблю, коли в моєму місті галасують.

Нікос різко розвернувся і жбурнув гросбух у камін.

— Ні!!! — загорлав Григор’єв, кидаючись до вогню.

Але Нікос перехопив його, впершись долонею в груди поліцмейстера. Він не штовхав, просто тримав, але Григор’єв відчув, що наштовхнувся на залізну колону.

— Дивись, — наказав Нікос.

Вогонь жадібно лизнув сторінки. Шкіра палітурки зашипіла, згортаючись, як жива плоть. Папір спалахнув яскравим полум’ям. Чорнило, яким були записані гріхи половини міста, перетворювалося на попіл. Григор’єв дивився на вогонь розширеними очима. Спочатку в них була лють, відчай втраченої можливості тримати всіх у кулаці. Але потім, коли остання сторінка розсипалася сірим прахом, його плечі опустилися. Він видихнув. Це був видих засудженого, якому скасували страту. Його таємниця згоріла разом з іншими.

— Ти божевільний, Грек, — прошепотів він, падаючи назад у крісло. — Ти знищив найпотужнішу зброю в імперії.

— Я відновив рівновагу, — заперечив Нікос, витираючи руки хусткою, ніби торкався чогось брудного. — Одеса це корабель, Аполлоне. Коли один щур тягне на свій борт забагато золота і компромату, корабель перекидається. Загурський порушив баланс. Він хотів стати королем, не розуміючи, що королі тут довго не живуть. Тепер баланс відновлено. У тебе є вбивця. У міста є спокій. А список... нехай він залишиться міським міфом. Страх перед неіснуючим списком триматиме їх у рамках краще, ніж сам список.

У кабінеті запала тиша, яку порушувало лише сопіння зв’язаного Віктора. Григор’єв дістав із шухляди пляшку коньяку і дві чарки. Налив тремтячою рукою. Випив залпом, не пропонуючи гостю.

— Скільки? — запитав він, не дивлячись на Нікоса. — Я знаю, ти не працюєш задарма. Казначейство випише ордер...

— Мені не потрібні твої гроші, — відрізав Нікос. — Гроші поліції пахнуть тюрмою.