Розділ 8.

Коридор другого поверху тонув у напівтемряві, густій, наче смола. Повітря тут стояло нерухомо, просякнуте запахом воску, старих килимів і тією особливою, задушливою тишею, яка буває лише за хвилину до того, як небо розірве громовиця. Лука зупинився біля високої китайської вази, розписаної синіми драконами. Вона виглядала тут так само доречно, як діамантова брошка на лацкані лахміття жебрака. Велетень, з якого все ще крапала брудна вода міських комунікацій, обережно, двома пальцями, запустив руку в горловину вази.

— Династія Мін, кажеш? — прохрипів він, витягуючи свій масивний «Сміт-і-Вессон». Метал тьмяно блиснув. — А тепер тут династія сорок п’ятого калібру.

Це виглядало гротескно: брудний, смердючий велетень, що копирсається в антикваріаті вартістю в річний бюджет невеликого села. Лука перевірив барабан, любовно прокрутивши його. Клацнуло, як затвор фотоапарата, що фіксує останню мить життя.

— Скрипка налаштована, — кивнув він Нікосу. — Можна грати концерт.

Двері спальні були прочинені. Нікос, чиї черевики залишали на паркеті вологі, смердючі сліди, штовхнув їх кінчиками пальців. Вони увійшли. Кімната була втіленням міщанського раю. Важкі оксамитові штори, ліжко під балдахіном, яке нагадувало трон, і дзеркала, дзеркала, дзеркала. У них, наче в кривому відображенні пекла, відбилися дві постаті: мокрі, брудні, з рішучістю в очах, яка не обіцяла нічого доброго.

Але Віктор Загурський не спав. Він сидів у глибокому кріслі навпроти входу, закинувши ногу на ногу. На ньому був шовковий халат кольору бордо, розшитий золотими нитками, а волосся блищало від бріоліну так, що, здавалося, муха послизнеться. Він був чистим. Він був ароматним. Він був повною протилежністю тому багну, яке принесли з собою гості. У правій руці, недбало покладеній на підлокітник, він тримав «Браунінг». Маленький, елегантний, дамський на вигляд, але здатний зробити акуратну дірку в чолі будь-якого філософа.

— Я чекав, — голос Віктора був рівним, наче він вітав гостей на званій вечері, а не вбивць у своїй спальні. — Хоча, зізнаюся, сподівався, що охорона біля чорного ходу більш компетентна. Ви смердите, панове. Як весь Привоз у рибний день.

— Ми прийшли з низів, Вікторе, — спокійно відповів Нікос, роблячи крок уперед. Бруд з його плаща капав на білосніжний ворс перського килима. — Там, де ти ховаєш свої гріхи, каналізація тече прямо в душу.

Віктор ледь помітно посміхнувся кутиком рота.

— Папазоглу, я не помиляюся? Грек. Я чув про твої таланти. Кажуть, ти вмієш знаходити те, що краще б залишалося загубленим.

— А ти вмієш ховати, — парирував Нікос. Його погляд ковзнув по кімнаті. — Але сьогодні день знахідок.

Віктор зітхнув, ніби розмовляв з нерозумною дитиною, і трохи підняв дуло «Браунінга».

— Послухай, Грек. Ти розумна людина. Навіщо тобі цей цирк? Я знаю, скільки коштують твої послуги. Помнож це на десять. Ні, на двадцять. Влада, зв’язки, частка... Ти знаєш, що в тій книзі? Там половина міста на гачку. Ми можемо керувати Одесою, як маріонеткою.

Нікос мовчав. Його погляд зачепився за дві шкіряні валізи, що стояли біля шафи. Застібки блищали, шкіра була натягнута. Вони були повні. Софія, яка увійшла слідом за чоловіками, завмерла біля одвірка. Вона була бліда, як крейда, її руки тремтіли.

— Ти збираєшся в подорож, Вікторе? — тихо запитав Нікос.

— Одеса стає надто тісною для людей з розмахом, — знизав плечима Загурський. — Паризьке повітря корисніше.

— І ти береш Софію з собою?

Віктор перевів погляд на графиню. У його очах не було ні любові, ні жалю — лише холодна, слизька зневага.

— Софі? — він пирхнув. — Навіщо мені в Парижі ця дійна корова? Вона своє відпрацювала. Принесла гроші, принесла зв’язки, а тепер... Тепер вона лише баласт. Дурна лялька, яка навіть не змогла зіграти роль скорботної вдови переконливо.

Софія хитнулася, ніби отримала ляпаса.

— Ти... ти обіцяв... — прошепотіла вона.

— Я багато чого обіцяв, мила, — скривився Віктор. — Це називається бізнес.

— Він не планував ділитися, Софіє, — голос Нікоса звучав як вирок. — Валізи зібрані лише для одного. Гросбух там, вірно? Він планував зникнути цієї ночі, залишивши тебе розбиратися з боргами, поліцією і трупом чоловіка.

Обличчя Віктора на мить втратило маску зверхності. Він зрозумів: Грек бачить його наскрізь. Час розмов скінчився.

— Розумник, — прошипів він.

Палець Віктора на гачку напружився. Постріл «Браунінга» пролунав сухо і різко, наче тріснула суха гілка. Куля цьохнула об стіну за сантиметр від вуха Нікоса, вибивши хмарку штукатурки. Але в цю ж секунду повітря розрізав інший звук – дзвін скла. Софія, з перекошеним від люті й болю обличчям, жбурнула перше, що потрапило під руку. Це був важкий кришталевий флакон L'Origan – тих самих парфумів, солодкий запах яких колись заманив Воронцова у пастку.

Флакон влучив Віктору в плече, збиваючи приціл, і розбився об підлогу. Кімнату миттєво наповнив густий, нудотний аромат фіалок, гвоздики та пудри. Тепер він змішався з їдким, сірчаним запахом згорілого пороху. Запах розкоші і запах смерті.

— Ах ти ж су... — закричав Віктор, намагаючись вирівняти пістолет.