Розділ 7.

Банщик Ісаак, людина з нервами міцними, як корабельні канати, і з нюхом, атрофованим роками роботи в пару та милі, цього разу позадкував. Він уперся спиною в стійку, перекинув склянку з чаєм і перехрестився, хоча в синагозі бував справно щосуботи. У двері «Центральних бань» ввалилися двоє. Те, що колись було людьми, зараз нагадувало повсталих мерців з дна Хаджибейського лиману. Чорна, масна багнюка стікала з них струмками, залишаючи на натертому паркеті сліди, схожі на чорнильні плями гігантського кальмара. Від смороду, що увірвався разом з ними, навіть мухи, які дрімали на липкій стрічці під стелею, здавалося, зомліли й попадали додолу.

— Нам, будь ласка, окремий номер, — ввічливо промовив той, що був меншим на зріст. Його голос звучав на диво інтелігентно, якщо не зважати на шматок водорості, що звисав з вуха. — І дві пляшки шампанського. Ні, краще горілки. І мила. Багато мила. Весь запас.

Ісаак мовчав, вирячивши очі.

— Шо ви витріщилися, як бичок на привозі? — прогримів другий, велетень, схожий на глиняного Голема, якого ліпили п'яні майстри. — Люди хочуть помитися! Чи ви думаєте, це нова паризька мода: костюм з лайна і павутиння?

— Гроші... — прошепотів Ісаак. — Покажіть гроші.

Менший, Нікос, повільно, наче фокусник, запустив брудні пальці в таку ж брудну кишеню жилета. На стійку лягла мокра, злипла, але справжня золота монета.

— Решти не треба. Спаліть наш одяг. І принесіть щось чисте. Будь-що.

Через годину в окремому кабінеті, оповитому густою парою, панувала тиша, яку порушувало лише совання щітки по шкірі та скрегіт зубів. Лука сидів у мармуровій ванні, яка здавалася для нього замалою, і з люттю тер себе жорсткою мочалкою. Вода навколо нього була кольору нічної Темзи.

— Я це не відмию, Нікосе, — трагічно промовив він, дивлячись на свої руки. — Цей запах... він в'ївся в душу. Я тепер завжди буду пахнути, як старий щур. Жодна порядна мадам на Дерибасівській навіть не подивиться в мій бік. Скажуть: «О, йде Лука, король помийниці».

Нікос, який вже закінчив водні процедури і тепер сидів, загорнутий у біле простирадло, як римський патрицій, повільно потягував холодну горілку. Його обличчя було червоним від окропу, але очі знову набули того гострого, холодного блиску.

— Перестань скиглити, Луко. Ти пахнеш лавандовим милом і трохи перегаром. Цілком пристойно для одеського джентльмена.

Нікос поклав на столик предмет, який він єдиний не дозволив спалити: мереживний клапоть. Тепер, випраний і висушений на гарячій трубі, він виглядав невинно білим.

— Понюхай, — наказав Нікос.

Лука висунувся з води, фиркаючи, як морж. 

— Шо? Знову? Я вже нанюхався на все життя.

— Це не каналізація. Це ключ. 

Лука обережно втягнув повітря. — Ну, пахне... як у перукарні мадам Жозефіни. Квіточки, пудра... і щось таке, від чого хочеться чхнути.

— L'Origan від Франсуа Коті, — тихо сказав Нікос. — Новинка цього сезону. Солодкий, важкий, з нотками фіалки, неролі та... грошей. Великих грошей, Луко. Цей аромат коштує стільки, скільки ти заробляєш за рік, розвантажуючи кавуни.

Нікос підвівся і почав одягатися. Хлопчик-посильний приніс їм те, що знайшлося в крамниці готового одягу по сусідству. Штани були задовгі, а піджак тіснуватий у плечах, але це було краще за лахміття.

— Я згадав, де чув цей запах востаннє, — продовжив він, застібаючи запонки. — На благодійному вечорі у градоначальника. Графиня Софія Загурська. Вона пройшла повз мене, і цей шлейф тягнувся за нею, як мантія.

— Загурська? — Лука нарешті виліз із ванни, вода з нього стікала водоспадом. — Та сама, у якої чоловік старий, як світ, і глухий, як тетеря? Кажуть, вона програла в карти свій екіпаж минулого тижня.

— Саме так. Борги, Луко. Борги і пристрасть до розкоші. Ідеальний ґрунт для шантажу. Одягайся. Ми йдемо в гості.

— Через парадні двері? — з надією запитав Лука, натягуючи штани, які тріщали на його могутніх стегнах.

— Боюся, що ні. Ми ж не хочемо сполохати звіра, який тримає її на гачку.

Маєток Загурських на Маразліївській спав. Тільки у вікнах другого поверху горіло тьмяне світло. Нікос і Лука пробралися через сад, сполохавши лише лінивого кота. Лука тихо, але винахідливо лаявся, перелазячи через паркан з кованими піками.

— Я порядна людина, Нікосе, — бурмотів він, приземляючись у клумбу з трояндами. — Чому я маю лазити по кущах, як якийсь злодюжка з Молдаванки? У мене нові штани!

— Тихше. Двері для прислуги мають бути відчинені. Кухарка Загурських продає залишки продуктів вечорами, я знаю цей бізнес.

Вони увійшли в будинок. Тут пахло воском, старим деревом і тим самим нудотно-солодким L'Origan. Підіймаючись сходами, вони чули, як десь цокає годинник, відраховуючи секунди чужого життя. Лука, опинившись у коридорі, заставленому китайськими вазами, почувався слоном у посудній лавці. Він обережно витягнув свій величезний «Сміт-і-Вессон».

— Сховай, — шикнув Нікос. — Ти виглядаєш як нальотчик.

— А куди я його діну? В кишеню не лізе.

Лука озирнувся і, зітхнувши, опустив револьвер у величезну підлогову вазу династії Мін.