Розділ 6.

Нікос збрехав. Це був не тунель. Це була кишка велетенського, мертвого звіра, що гнив під фундаментом Одеси вже не перше століття. Перші метри вони йшли по щиколотку у воді, і це здавалося терпимим, хоча холод миттєво просочився крізь шкіру черевиків. Але дренажна система жила своїм, непідвладним інженерам життям. Підлога пішла вниз, і крижана рідота, чорна, як смола, і густа, як кисіль, піднялася до колін, а потім і до пояса.

Тут не було абсолютної тиші. Підземелля жило звуками, від яких хололо в грудях більше, ніж від крижаної води: десь далеко гупало, наче велетенське серце, зі стелі зривалися важкі краплі, що лунко ляпали по поверхні води, а кожен їхній крок супроводжувався чавканням, схожим на ситий відриг болота. Повітря тут можна було різати ножем. Воно пахло не просто каналізацією. Це був букет із затхлості, розкладених водоростей, іржі та давнього людського відчаю. Цей сморід не вдихався: він осідав жирною плівкою на язиці, забивав ніздрі і, здавалося, проникав просто в пори шкіри.

— Нікосе... — голос Луки тремтів, і в ньому не було звичної бравади. Луна підхопила його бас, спотворила і розмазала по слизьких стінах: «...се-се-се...». — Скажи мені, шо ми вже близько. Скажи, шо я зараз побачу світло, і я пробачу тобі всі твої гріхи. Навіть те, шо ти змусив мене пити каву без цукру.

— Рахуй кроки, Луко, — відповів Папазоглу, не повертаючи голови. Він тримав залишки сірників у піднятій руці, хоча вони давно промокли і стали непотребом. Тепер вони йшли на дотик, ковзаючи руками по стінах, вкритих огидним слизом, схожим на шмарклі хворого велетня. — Ми пройшли триста метрів. Залишилося ще десь п'ятсот.

— П'ятсот?! — зойкнув Боцман. Він, людина, яка могла вийти з ножем проти трьох, зараз виглядав як налякана дитина. — Я не можу тут дихати, Ніко. Стіни... вони тиснуть. Вони звужуються, я клянусь!

— Це ілюзія. Дихай носом. Не думай про глибину.

Нікос намагався говорити спокійно, але його самого била дрож. Вода піднялася до грудей. Кожен рух вимагав зусиль, ноги в'язли в мулі, що складався з піску та гнилі. Раптом щось м'яке і вологе торкнулося щоки Боцмана. Він відсахнувся так різко, що підняв хвилю, яка ледь не збила Нікоса з ніг.

— Що це?! Що це було, в біса?! Воно мене торкнулося!

Повз них, погойдуючись на чорних хвилях, повільно пропливало роздуте тільце.

— Щур, — сухо констатував Нікос, ледве стримуючи блювотний позив. — Просто мертвий щур, Луко.

Лука посвітив запальничкою, яку дивом зберіг сухою у внутрішній кишені. Вогник вихопив з темряви скляні очі гризуна і його вишкірені зуби. Труп повільно дрейфував у бік моря.

— Місцевий гондольєр, мать його... — нервово реготнув Лука. Цей сміх був схожий на гавкіт. — Пливе у свою щурячу Венецію. Ніко, якщо я тут здохну і стану таким самим гондольєром, я буду приходити до тебе у снах і гризти твої модні туфлі.

— Не каркай. Рухайся.

Нікос зробив крок і скривився від болю. Його права нога провалилася в якусь яму на дні, і коли він спробував її витягнути, багнюка жадібно цмокнула і не віддала здобич. Черевик залишився там, на дні колектора. Гостре каміння вп'ялося в ногу крізь тонку шкарпетку, але Папазоглу лише зціпив зуби. Біль це добре. Біль означає, що ти ще живий. Він продовжував рахувати: «Чотириста двадцять... чотириста двадцять один...»

У кишені, притиснутий до серця, лежав шматок мережива. Нікос уявляв його як маленький маяк. Він згадував запах L'Origan: солодкий, пудровий аромат, що обіцяв інший світ. Світ оксамиту, світла і брехні. Цей запах був єдиною чистою нотою в симфонії смороду. Він вів їх уперед. Раптом тунель змінився. Стеля почала різко опускатися вниз, наче кам'яний прес. Вода піднялася до шиї.

— Стоп! — крикнув Нікос, зупиняючись. Перед ними був «сифон». Місце, де склепіння пірнали під воду, утворюючи герметичний затвор.

— Шо таке? — Лука вперся йому в спину. — Чого стали?

— Далі тільки пірнати, — голос Нікоса звучав глухо в низькому просторі. — Там метрів п'ять під водою. Потім вихід.

— Ти знущаєшся? — в очах Луки, освітлених тремтячим вогником запальнички, плескався первісний жах. — Я туди не полізу. Там темно. Там вода. Я не риба, Нікосе, я не іхтіандр!

— Іншого шляху немає, Луко. Або туди, або залишаємося тут годувати щурів.

Нікос не дав йому часу на роздуми. Він набрав повні груди затхлого повітря і пірнув у чорну безодню. Вода обпалила обличчя, вдарила у вуха тиском. Він плив навпомацки, розгрібаючи руками невидиму гущу, дряпаючи пальці об каміння. Секунди розтягнулися у вічність. Легені почали пекти.

Він виринув. Жадібно хапнув повітря. Темрява. Але повітря тут було свіжішим. Тягнуло морем. Він озирнувся назад, на водну гладь. Луки не було.

— Луко! — крикнув він.

Тиша. Лише бульбашки піднімалися на поверхню. Нікос відчув, як холодний жах стиснув серце сильніше за крижану воду. Боцман застряг. Його широкі плечі, його ведмежа сила стали його пасткою у вузькому кам'яному горлі.

Нікос набрав повітря і пірнув назад. У каламутній темряві він намацав руку. Вона безладно била по воді. Лука панікував, він смикався, витрачаючи дорогоцінний кисень. Нікос схопив його за комір піджака. Він відчув, як тіло товариша заклинило між двома виступами породи. Папазоглу вперся ногами в стіну. Він не був силачем, як Лука, але зараз у ньому прокинулася лють. Він тягнув і штовхав одночасно, ігноруючи біль у м'язах, ігноруючи власний задуха. Він рвав тканину, рвав жили.