Розділ 5.

Куля вдарила в ріг будинку за два сантиметри від голови Нікоса, вибивши фонтанчик кам'яної крихти.

— Ліворуч! — гаркнув Лука, штовхаючи грека у темний прохід між двома складами.

Вони бігли. Не так, як бігають від вуличних хуліганів, а так, як біжать від смерті — мовчки, економлячи дихання, збиваючи ноги об нерівну бруківку Молдаванки. Переслідувач був професіоналом. Він не стріляв чергами, не кричав погроз. Він був тінню, що методично заганяла здобич у кут. Кожен його постріл був виваженим, кожна поява – несподіваною.

— До мене не можна, — прохрипів Нікос, перестрибуючи через купу сміття. — Там засідка. До тебе теж.

— Тоді куди, в біса? — Лука важко дихав, його обличчя блищало від поту. — До моря далеко, на дахах він нас перестріляє, як горобців!

Нікос різко зупинився біля напіврозваленого будинку на М'ясоїдівській. Це була стара будівля, що належала колись родині каменярів, але тепер слугувала притулком для бродячих псів.

— Вниз, — скомандував він, зриваючи прогнили дошки з дверей підвалу.

— Тільки не туди... — простогнав Боцман, але черговий постріл, що розтрощив шибку над їхніми головами, став найкращим аргументом.

Вони пірнули у темряву. Спершу повітря пахло старим ганчір'ям і щурами. Але чим далі вони спускалися розхитаними кам'яними сходами, тим виразнішим ставав інший запах: холодний, вологий дух вапняку. Запах вічності. Нікос запалив гасову лампу, яку знайшов у ніші біля входу (стара звичка контрабандистів – залишати світло для своїх). Жовтий вогник вихопив з мороку низькі склепіння. Стіни, складені з пористого черепашнику, здавалися живими. Вони дихали вологою.

— Ненавиджу ці дірки, — пробурмотів Лука, нервово озираючись. Його могутня постать здавалася тут неприродно великою, затиснутою. Він перехрестився. — Тут, Коля, сам чорт ногу зламає.

Нікос навіть не повів бровою на «Колю». У цій кам'яній труні соціальні умовності вмерли разом із сонячним світлом. Він вдивлявся в розвилку тунелю. У його голові спливали лінії старих карт, які він вивчав в архіві градоначальства.

— Це не дірки, Луко. Це лабіринт Мінотавра. І ми зараз не Тесей, ми це жертви. Але у нас є перевага: я знаю, де ховається чудовисько. Клим «Різник» мав бути десь під старими каменоломнями. Праворуч.

Вони йшли близько двадцяти хвилин. Звуки міста зникли, наче їх відрізали ножем. Тут панувала абсолютна тиша: густа, ватна, що тиснула на барабанні перетинки. Чути було лише стукіт їхніх сердець і шурхіт піску під підошвами. Тіні від ліхтаря танцювали на стінах химерний танок, перетворюючи виступи каменю на оскалені пики.

— Прийшли, — тихо сказав Нікос, зупиняючись перед проходом, завішаним шматком брезенту.

З-за брезенту тягнуло залізом. Запахом крові. Лука витягнув револьвер, звів курок і різко відкинув завісу. Ніхто не вистрілив. Кімната була вирубана прямо в породі. У центрі, на грубо збитому стільці, сидів чоловік. Голова його була відкинута назад, рот роззявлений у німому крику.

— Клим... — видихнув Лука, опускаючи зброю.

«Різник» був мертвий. І помер він дуже погано. Його обличчя було суцільним синцем, пальці на лівій руці зламані, сорочка перетворилася на криваве місиво. Нікос підійшов ближче, підсвічуючи лампою.

— Його катували. Довго і професійно.

— Хто?

— Ті ж самі люди, що загнали нас сюди. «Чистильники». Вони прибрали виконавця.

Нікос обережно оглянув кишені мертвого. Порожньо.

— Вони щось шукали, Луко. І, судячи з того, що Клим перетворився на відбивну, він їм цього не сказав. Або не встиг.

— Список?

— Звісно. Вбивця забрав список з готелю, віддав його Климу на зберігання, а потім замовник вирішив обірвати всі нитки. Але Клим, старий лис, заховав папери. І забрав таємницю в могилу.

Лука зробив крок до столу, щоб взяти якийсь папірець.

— Стій! — крикнув Нікос, але було пізно.

Боцман зачепив ногою тонкий дріт, натягнутий біля підлоги. Сухе, металеве клац. Звук чеки, що вилітає з гранати.

— Лягай! — Нікос збив Луку з ніг, накриваючи собою, і вони покотилися за кам'яний виступ.

БА-БАХ! 

Світ зник. Ударна хвиля вдарила по вухах, наче молот. Спалах світла випалив очі. Зі стелі посипалося каміння, пил забив легені. Земля здригнулася, і гуркіт обвалу заглушив навіть дзвін у вухах. Коли пил трохи осів, настала темрява. Лампа розбилася.

— Луко? — покликав Нікос, закашлюючись. Голос звучав глухо, наче з-під води.

— Живий... — прохрипів Боцман десь поруч. — Твою ж... Нікосе,, скажи, що нас не завалило.

Нікос чиркнув сірником. Вогник затремтів у пиловій хмарі. Вихід, через який вони увійшли, перетворився на груду каміння. Шлях назад був відрізаний. Нікос піднявся, обтрушуючи костюм, який тепер був кольору цементу. Він підійшов до того, що залишилося від Клима. Тіло відкинуло вибухом до стіни, але рука... рука мерця так і залишилася стиснутою в кулак.

— Дивись, — прошепотів Нікос.

Він з зусиллям розтиснув задубілі пальці бандита. Там, у долоні, щось блиснуло. Це був не папір. Не ключ. Це був клаптик ніжного, кремового мережива. Тонка, вишукана робота, явно відірвана від манжети жіночої сукні чи рукавички.ьНікос підніс тканину до носа. Крізь сморід пороху, крові та пилу пробився ледь вловимий аромат. Солодкий, пряний, квітковий.

— L'Origan, — констатував він. — Вона була тут. Вона катувала його сама, або стояла і дивилася. І він, в останньому пориві болю, вчепився в неї.

— Баба? — Лука сплюнув пил. — Сатана в спідниці. І що нам це дає, якщо ми здохнемо тут, як щури?

Нікос сховав доказ у кишеню. Він подивився в глибину тунелю, куди не дістав вибух. Там, внизу, капала вода.

— Ми не здохнемо, Луко. Мінотавр мертвий, але Лабіринт має ще один вихід.

— Куди?

— Вниз. У старі дренажні штольні.

Він підняв сірник вище, освітлюючи чорний зів проходу, що вів у безодню.

— Цей тунель виходить до моря, в районі Ланжерону. Але є нюанс.