Розділ 4.

Коли сонце впало за обрій, Одеса скинула маску імперської красуні і показала своє справжнє обличчя. Привоз, який вдень був храмом торгівлі, вночі перетворювався на джунглі. Тут, серед порожніх рибних рядів, що смерділи тельбухами і гнилою камбалою, починалося інше життя. Життя, де людська душа коштувала дешевше, ніж пачка цигарок. Нікос і Лука йшли мовчки. Боцман йшов на пів кроку попереду, його широкі плечі розрізали темряву, наче криголам. Він розстебнув піджак, демонструючи всім зацікавленим руків'я важкого револьвера за поясом, хоча його кулаки були страшнішою зброєю.

— Куди ми ліземо, Нікосе... — пробурчав Лука, коли вони звернули у вузький провулок, де навіть місяць боявся світити. — Це ж «Яма». Тут навіть щури ходять з ножами.

— Нам потрібен Дядя Сьома, — коротко відповів Нікос. — Він тримає руку на пульсі цього гнійника. Якщо хтось із «Чорного вугра» сплив на поверхню, Сьома знає, де саме.

Вони зупинилися перед непримітними дверима, оббитими іржавим залізом. Над ними тьмяно блимав ліхтар. Зсередини лунали звуки розладнаного фортепіано, п'яний регіт і дзвін розбитого скла. Шинок «У сліпого грека» (назва була чистою іронією, бо власником був одноокий єврей) був місцем, куди поліція заходила лише батальйонами.

Лука штовхнув двері. У ніс вдарив густий дух дешевого тютюну, перегару і немитих тіл. У залі, освітленому лише кількома гасовими лампами, сиділа різношерста публіка: кишенькові злодії, фармазони, портові вантажники і відверті бандити. Поява Нікоса в його бездоганному костюмі та кашкеті викликала ефект розірваної бомби. Музика стихла. Десятки очей, важких і недобрих, вп'ялися в прибульців. Нікос не збавив ходу. Він йшов крізь натовп так, ніби прогулювався Дерибасівською.

— Вечір добрий, панове блатні, — неголосно промовив він. — Сподіваюся, не заважаю?

За центральним столом, заставленим пляшками та мисками з вареними раками, сидів чоловік неосяжних розмірів. Дядя Сьома. Його обличчя було схоже на стару карту Одеси: все у зморшках і шрамах. Він повільно чистив рака, висмоктуючи з нього сік із гучним хлюпанням.

— Ба, кого я бачу, — прохрипів Сьома, витираючи жирні руки об скатертину. — Сам «Грек» до нас завітав. І вірного пса з собою привів. Шо таке, Нікос? Губернатор перестав платити, і ти вирішив піти на мокру справу?

— У мене справа не мокра, Сьома, а делікатна, — Нікос зупинився навпроти столу, ігноруючи стілець. — Я шукаю людину.

Один із підручних Сьоми, худий, схожий на тхора хлопець із золотим зубом, підвівся, перекриваючи Нікосу шлях.

— Ти бач, який фраєр. Прийшов, не вклонився, одразу вимагає. Може, тебе спочатку по кишенях помацати?

Хлопець потягнувся до лацкана піджака Нікоса. Це була помилка. Рух Луки був настільки швидким, що око не встигло його зафіксувати. Пролунав глухий звук удару: кулак Боцмана врізався в щелепу нахаби. Хлопець злетів у повітря, перекинувся через сусідній стіл, розбиваючи посуд, і затих у купі уламків. У шинку запала мертва тиша. Кілька людей схопилися за ножі. Нікос навіть не поворухнувся. Він продовжував дивитися в очі Сьомі.

— Твій шнир погано вихований, Сьомо. Я думав, ти тримаєш порядок у своїй хаті.

Сьома зареготав. Сміх його був схожий на гуркіт каміння в бочці. Він жестом наказав своїм людям сісти.

— Гарний удар, Боцмане. Поважаю. — Він перевів погляд на Нікоса. — Сідай, Грек. Не стій над душею. Кажи, шо треба. Але пам'ятай: інформація коштує грошей, а в тебе, я чул, зараз шаром покати.

— У мене є дещо краще за гроші, — Нікос сів, поклавши руки на стіл. — У мене є шанс врятувати твій бізнес.

— Це як?

— Завтра ввечері, якщо я не знайду вбивцю Воронцова, начальник поліції дасть наказ на облаву. Вони перевернуть весь Привоз. Спалять цей шинок, а тебе, Сьомо, відправлять на Сахалін пішки. Григор'єв на межі істерики, йому потрібен цап-відбувайло. Ти хочеш ним стати?

Сьома перестат посміхатися. Очі його звузилися. Він знав, що коли влада налякана, вона стає небезпечною.

— Воронцова пришили? — тихо запитав він. — Це не мої люди. Ми мокруху з політикою не мішаємо. Це табу.

— Я знаю, — кивнув Нікос. — Це зробив хтось, хто має наколку на долоні. Вугор, що кусає хвіст.

Сьома здригнувся. Він сплюнув на підлогу.

— «Чорний вугор»... Я думав, ця гниль вимерла.

— Один залишився. Хто це?

Авторитет помовчав, барабанячи пальцями по столу. Потім нахилився вперед.

— Є такий пасажир. Клим «Різник». Відморожений на всю голову. Він раніше працював у порту, рибу патрав, потім людей почав. Він хизувався тією наколкою. Живе у підвалі на М'ясоїдівській, біля старого складу. Цікаве місце, дуже цікаве.

— Дякую, — Нікос підвівся.

— Стій, — Сьома примружився. — Є ще дещо. Клим вчора тут гуляв. Грошима смітив. І я чув, як він сп'яну базікав. Він казав, що зірвав куш не у якогось багатія в штанях, а у дами.

Нікос завмер.

— У дами?

— Так. Казав: «Баба заплатила золотом, аби тільки все було чисто». І ще сміявся, що вона пахне краще, ніж усі шльондри Привозу разом узяті. Французькими парфумами.