Розділ 3.

Кав'ярня Спіро ховалася в лабіринті провулків біля Грецької площі, наче перлина в мушлі старої устриці. Тут не було дзеркал і позолоти «Лондонського», зате пахло справжнім життям: смаженими кавовими зернами, анісовою горілкою та солодким тістом. Коли Нікос переступив поріг, прохолодна напівтемрява приміщення обійняла його, змиваючи липкий бруд місця злочину.

— Нікосе! Мій хлопчик! — пролунав гучний, грудний голос.

З-за прилавка випливла Елені. Дружина власника була жінкою монументальною. У своїх пишних формах вона несла таку гідність, що навіть місцеві бандити поступалися їй дорогою. Вона нагадала Нікосу корабель, що впевнено розсікає хвилі, не помічаючи дрібних човнів. Вона стиснула Нікоса в обіймах, від яких у нього хруснули ребра, і дзвінко поцілувала в обидві щоки.

— Ти схуд, — безапеляційно заявила вона, оглядаючи його критичним поглядом. — Тобі треба їсти мусаку, а не ганятися за вітром.

Потім вона перевела погляд на Луку, який тупцяв позаду.

— А ти, Боцмане, і так гладкий. Тобі, дорогий мій, лише води. І, може, трохи лукуму, бо я добра жінка.

Спіро, худий і мовчазний грек з сумними очима філософа, лише кивнув їм з кутка, де він натирав склянки до діамантового блиску. Вони сіли за найвіддаленіший столик. Нікос виклав на потерту скатертину свої трофеї: недопалок у срібній фользі, аркуш із замальовками місця злочину та свій вірний олівець.

— Ну шо, філософ, — Лука з гуркотом присунув собі стілець, від чого той жалібно скрипнув. — Розкладай свій пасьянс. А то я поки бачу тільки труп, переляканого Григор'єва і купу твоїх мудрих слів, від яких у мене в голові гуде.

Нікос проігнорував випад. Він взяв недопалок пінцетом і підніс його до світла гасової лампи.

— Дивись, Луко. Що ти бачиш?

— Недопалок. Дорогий. Такий курять або дуже великі цабе, або ті, хто хоче ними здаватися.

— Правильно. Але подивись на кінчик. Він не розжований. Він сухий.

— І шо?

— А те, що людина, яка його курила, була абсолютно спокійна. Вона стояла біля вікна, дивилася, як вбивають Воронцова, і навіть не здригнулася. Вона докурила до самого фільтра, акуратно загасила його об підвіконня і кинула на килим. Це холоднокровність, Луко. Або... звичка до чужої смерті.

Елені принесла тацю з двома чашками кави і горою паруючої випічки. Лука, забувши про дієту, одразу потягнувся до пиріжка.

— Знаєш, — продовжив Нікос, відпиваючи каву, — є такий давній міф про царя Мідаса. Все, до чого він торкався, перетворювалося на золото. Навіть їжа, навіть його власна донька. Він помер від голоду серед багатства. Воронцов був нашим одеським Мідасом. Золото текло до нього рікою. Але вбив його не грабіжник, який хотів забрати це золото.

— Чого ти так вирішив? — прожував Лука. — Сейф пустий.

— Сейф відкрили ключем, Луко. Замкова щілина не подряпана. Воронцов сам його відкрив. Або... ключі взяли у мертвого. Але навіщо тоді цей цирк з написом на стіні?

Нікос почав малювати на серветці схему кімнати.

— У нас було двоє. Перший це гість. Той, хто курив «Khedive». Він був знайомий з Воронцовим, його впустили добровільно. Вони розмовляли. Можливо, сперечалися. Але гість не марав руки.

— А другий?

— Другий. Він виконавець. Тінь. Чекав моменту. Удар ножем був професійним. Знизу вгору, під ліве вухо, перерізаючи артерію, але не зачіпаючи гортань, щоб жертва не кричала. Так не ріжуть анархісти, Луко. Так ріжуть у порту.

Лука насупився, його обличчя стало серйозним.

— У порту ріжуть по-різному. Є ті, хто просто тицяє заточкою в бік, а є майстри.

— Саме так. І цей майстер залишив підказку. Не навмисно. Пам'ятаєш синець на шиї?

— Від персня?

— Я теж так думав спершу. Але коли ми йшли, я згадав... Там не було відбитка каменя чи металу. Там був рівний слід тиску, але шкіра мала дивний візерунок. Наче... луска.

Нікос нахилився ближче, його очі блищали азартом мисливця.

— Це не перстень, друже мій. Це татуювання на внутрішній стороні долоні, між великим і вказівним пальцем. Груба, рельєфна наколка, яку робили старою голкою. Коли він стиснув горло Воронцова, чорнило і шрами втиснулися в шкіру жертви.

Лука відклав пиріжок.

— Татуювання на долоні? Це ж палево. Хто такий дурний, щоб мітити себе на такому місці?

— Той, хто належить до «Братерства Чорного вугра».

Боцман свиснув крізь зуби.

— Ті головорізи з Карантинної гавані? Я думав, їх переловили ще в дев'ятсот п'ятому.

— Схоже, не всіх. У них є звичка: бити зображення вугра, що кусає себе за хвіст, саме там, на м'язі великого пальця. Це їхній знак мовчання.

Нікос відкинувся на спинку стільця. Картина склалася.

— Отже, ми маємо аристократа-ляльковода, який курить рідкісний тютюн і ненавидить Воронцова настільки, що замовив його смерть, але поважає достатньо, щоб закрити йому очі. І ми маємо виконавця з банди, яка славиться тим, що не залишає свідків.