Розділ 2.

Поїздка з Молдаванки на Приморський бульвар була схожа на подорож у часі. Лише пів години тому колеса прольотки підскакували на вибоїнах, повз які пленталися сонні кози та босоногі хлопчаки, а тепер копита коней цокали по ідеальній бруківці. Тут, у серці імперської Одеси, повітря пахло не пилом і смаженою рибою, а акацією та дорогим французьким милом. Готель «Лондонський» височів над бульваром як білосніжний торт, прикрашений ліпниною. Але сьогодні цей торт виглядав так, ніби його впустили на підлогу. Біля парадного входу юрмилися цікаві, швейцар у лівреї, зазвичай незворушний як сфінкс, тепер бігав туди-сюди, витираючи спітнілу лисину.

— Розступіться! Поліція! — гаркнув Григор'єв, вистрибуючи з прольотки ще до повної зупинки.

Нікос вийшов слідом, поправивши манжети. За ним, важко ступаючи, виліз Лука Петренко. У свої тридцять вісім «Боцман» виглядав як шафа, яку забули занести на поверх. Його широке, обвітрене всіма штормами обличчя виражало глибоку зневагу до навколишньої розкоші. Він сплюнув на бруківку, але, спіймавши погляд Нікоса, винувато розтер слід черевиком.

Всередині готелю панував хаос. Покоївка в накрохмаленому фартуху ридала в кутку, керуючий щось кричав телефоністці. Поліцейські та жандарми тупотіли чобітьми по перських килимах, перетворюючи місце злочину на прохідний двір.

— Ідіоти, — тихо промовив Нікос. — Вони знищують більше доказів, ніж злочинець.

Григор'єв провів їх на другий поверх, до дверей люкса.

— Нікого не впускати і не випускати! — наказав він городовому біля дверей.

Вони увійшли. Перше, що вдарило в ніс Нікосу, був запах. Густий, нудотний коктейль. Солодкуватий аромат «L'Origan» від Coty: модних парфумів цього сезону – змішувався з металевим смородом свіжої крові та кислим духом людського страху, що виходив від присутніх. У кімнаті було задушливо, вікна були щільно зачинені, важкі оксамитові штори запнуті.

У цій тиші, яка давила на вуха, лунав лише один звук: настирливе, жирне дзижчання великої зеленої мухи. Вона з розгону билася об шибку, падала, злітала і знову билася, не знаходячи виходу. Статський радник Воронцов лежав на широкому ліжку під балдахіном. Нікос підійшов ближче. Поліцейський лікар, який саме складав інструменти, звів на нього втомлені очі.

— Смерть настала миттєво. Сонна артерія...

— Відійдіть, — тихо, але владно сказав Нікос.

Він схилився над тілом. Воронцов лежав на спині, руки складені на грудях, очі закриті. Ковдра була акуратно підтягнута до пояса. Якби не жахлива рана на шиї, що перетворила подушку на багряну губку, можна було б подумати, що він спить.

— Аполлоне, — не повертаючи голови, запитав Нікос. — Хто його переклав?

— Що? — не зрозумів поліцмейстер.

— Тіло. Хто переклав його на ліжко? Твої люди?

— Ні, — розгубився Григор'єв. — Коли ми прийшли, він так і лежав.

Нікос витягнув з кишені невелику лупу в срібній оправі. Він опустився навколішки біля ліжка, розглядаючи килим.

«У Лондоні містер Холмс шукав би попіл тютюну «Трінідад» або сліди кебів», — промайнуло в голові Нікоса. «Тут, в Одесі, все грубіше, але й хитріше. Вбивці курять «Сальве» або смердючу махорку, щоб злитися з натовпом. Але тут... тут пахне чимось іншим».

Він підняв з ворсу килима крихітний предмет. Недопалок. Але не зім'ятий, як це роблять нервові люди, а акуратно погашений. Тонкий папір, золотий обідок.

— Єгипетські, — пробурмотів він. — Дуже дорогі. І дуже рідкісні в наших краях

— Що ти там бурмочеш? — запитав Лука, який стояв біля дверей, схрестивши руки на могутніх грудях і пильнуючи, щоб ніхто не заважав.

— Кажу, що наш вбивця, можливо естет, Луко. Або хоче здаватися таким.

Нікос знову повернувся до тіла. Він обережно відтягнув комір сорочки жертви. На шиї, трохи нижче розрізу, чітко виднівся синець. Овальний, з чіткими краями.

— Слід від персня, — констатував він. — Вбивця тримав його лівою рукою за горло, поки правою різав. Перстень масивний, з печаткою.

Нікос випростався і обвів поглядом кімнату. Сейф у кутку був відчинений навстіж, папери розкидані. Звичайна картина пограбування. Занадто класична.

— Дивіться сюди, — Нікос вказав на калюжу крові біля вікна, за три метри від ліжка. — Основна крововтрата сталася тут. Воронцов стояв біля вікна, коли його вдарили. Він впав, про це свідчать бризки на портьєрі. Але потім хтось підняв його, переніс на ліжко, закрив йому очі і склав руки.

— Навіщо? — жахнувся Григор'єв. — Повага?

— Або каяття, — сухо відповів Нікос. — Або холодний розрахунок, щоб збити нас зі сліду. Це не робота анархіста, Аполлоне. Анархіст залишив би тіло гнити на підлозі як символ поваленої влади. Це зробив хтось, хто знав його. Хтось, хто хотів, щоб він виглядав... гідно.

— А напис на стіні? — Григор'єв кивнув на криві літери «Смерть тиранам», виведені кров'ю над каміном.

— Фарс, — відмахнувся Нікос. — Подивіться на літери. Той, хто це писав, намагався імітувати почерк простолюдина, але «ять» в кінці слова поставив автоматично, за правилами старої граматики. Це писала освічена людина, яка намагається здаватися бидлом. Він підійшов до вікна, де билася муха. Різким рухом відчинив стулку. Комаха вилетіла на волю, в спекотне одеське небо.