Розділ 1.

Одеса прокидалася не від дзвону церковних дзвонів, а від хрипкого кашлю портових гудків. Цей звук, низький і вібруючий, прокочувався над сонними дахами Молдаванки, плутався у виноградних лозах і осідав дрібним пилом на підвіконнях. Нікос Папазоглу любив цей час доби. Час, коли спека ще не розплавила бруківку, а галасливі торговки ще не заполонили вулиці своїм криком. Він сидів на веранді свого невеликого, побіленого вапном будинку, який виглядав білою вороною серед похилених халуп околиці. Тут, на межі міста і степу, пахло полином і морем, і цей запах був для Нікоса найкращими парфумами.

На маленькій мідній жаровні, на розпеченому піску, повільно закипала джезва. Це був священний ритуал, який він не довірив би нікому, навіть Луці, якби той зараз не хропів у флігелі. Кава мала піднятися тричі, не більше і не менше. Поки піна повільно набухала, загрожуючи втекти, Нікос однією рукою тримав джезву, а іншою гортав нудну сіру папку з написом «Звіт про експорт пшениці за 1905 рік». Сторонній спостерігач побачив би нудного клерка за роботою. Але якби хтось наважився зазирнути через плече Папазоглу, він би з подивом виявив, що всередині папки, акуратно вкладений, лежав свіжий, ще пахнучий лондонською типографською фарбою номер The Strand Magazine.

Нікос пробігав очима англійський текст. Містер Шерлок Холмс знову розплутував клубок інтриг у туманному Лондоні. Нікос хмикнув.

— Дедукція... — пробурмотів він, знімаючи каву з вогню саме в ту секунду, коли піна торкнулася краю. — Ефектно, містере Дойл, але занадто театрально. В Одесі вас би обікрали ще до того, як ви дістали б свою лупу.

Він налив густий, чорний напій у крихітну порцелянову чашку. Перший ковток. Гіркота, що прояснює розум. Ідилію розірвав гуркіт коліс. Це був не звичний гуркіт селянського воза чи легке цокання дрожок. Це був важкий, впевнений звук ресорної прольотки, яка абсолютно не пасувала до цих немощених вулиць. Візок зупинився різко, піднявши хмару рудого пилу, що на мить затулила ранкове сонце.

Нікос навіть не підвівся. Він акуратно закрив папку, ховаючи англійський журнал, і зробив ще один ковток кави. Хвіртка жалібно скрипнула. У двір увійшов чоловік. Він був у цивільному: пом'ятий лляний костюм, кашкет насунутий на очі, але військову виправку не міг приховати навіть мішкуватий піджак. Аполлон Григор'єв, начальник одеської поліції, виглядав так, наче не спав три доби. Його обличчя лисніло від поту, а під очима залягли глибокі тіні. Григор'єв важко опустився на стілець навпроти Нікоса, навіть не привітавшись. Він витягнув хустку і витер шию.

— Води, — хрипко кинув він.

Нікос мовчки підсунув йому глечик із холодною водою. Поліцмейстер пив жадібно, розхлюпуючи воду на дорогий, але запилений жилет.

— Ви були в порту, Аполлоне Сергійовичу, — спокійно зауважив Нікос, розглядаючи гостя, наче рідкісну комаху. — А потім одразу до губернатора. І, судячи з того, що ви забули почистити правий чобіт, розмова була настільки неприємною, що ви втекли звідти, не розбираючи дороги.

Григор'єв завмер із склянкою в руці. Він опустив очі на свої чоботи. На правому, біля підошви, дійсно налип шматок специфічної жовтої глини, яка зустрічалася лише на схилах біля губернаторської дачі, змішаної з чорним вугільним пилом портових доків.

— Ти і твої фокуси... — видихнув поліцмейстер, ставлячи склянку на стіл. Руки в нього тремтіли. — До біса, це не фокуси. Це катастрофа.

Він нахилився вперед, і запах дорогого тютюну змішався із запахом страху.

— Слухай, Коля, справа паскудна...

Дзвін. Це Нікос поставив свою чашку на блюдце. Звук був тихим, але в ранковій тиші він пролунав як постріл. Папазоглу повільно підняв очі. У його чорних, глибоких очах, що ще хвилину тому світилися іронією, тепер був лише холодний мармур.

— Пане поліцмейстер, — голос Нікоса був м'яким, але від цього тону у підлеглих Григор'єва зазвичай хололо в животі. — Я гадав, ви прийшли до Нікоса Папазоглу. Коля живе в шинку на розі, він кульгавий, від нього тхне сивухою, і він бере п'ять копійок за чистку взуття. Ви помилилися адресою?

Григор'єв закліпав. Його обличчя, і без того червоне від спеки, налилося густим багрянцем. Цей огрядний чоловік, який одним розчерком пера міг відправити людину на каторгу, зараз виглядав як гімназист, якого спіймали з цигаркою. Він знав цей пункт пунктик грека. Знав, але нерви здали.

— Вибач... Вибачте, Нікос, — пробурмотів він, витираючи чоло хусткою, яку вже можна було викручувати. — Я не спав ніч. Голова йде обертом. Я просто... забувся.

Нікос витримав паузу рівно стільки, щоб поліцмейстер відчув усю вагу своєї помилки, а потім ледь помітно кивнув, приймаючи вибачення.

— Що сталося, Аполлоне? Якщо ви тут у такому вигляді о шостій ранку, значить, хтось помер. І цей «хтось» це не простий вантажник з Пересипу.

— Воронцов, — видихнув Григор'єв.

Нікос звів брову.

— Статський радник? Власник «Чорноморського пароплавства»?

— Він самий. Знайшли годину тому. В номері «Лондонського».

— Серцевий напад? У його віці, та з його апетитами до молодих актрис...

— Якби ж то, — перебив поліцмейстер, нервово озираючись на хвіртку, ніби боявся, що його підслухають кущі винограду. — Його зарізали, Нікос. Перерізали горло від вуха до вуха. Крові стільки, що килими доведеться викидати.