16

Я провела Ірму до її машини. Біля неї ми в мовчанні зупинилися. Я витягла з кишені листи, які усюди носила з собою.

- Ось. Вони мають бути у вас, - я простягла їх Ірмі.

- Ні, залиш собі.

- Але ж вони ваші. Вашої родини.

- Не думаю, що вони мені так потрібні. А тобі ще стануть у пригоді.

- Добре, - я знизала плечима і сховала зв’язку назад.

- Якщо вони раптом мені знадобляться, я знаю, де тебе знайти, - посміхнулась Ірма.

- Але я не люблю несподіваних гостей, попередьте мене, якщо приїдете, - я не відразу зрозуміла, що це був жарт. Потім теж посміхнулася.

- Пізно вже. Я поїхала. Дякую тобі, - вона сіла у машину.

- І вам. До побачення, - тихо відповіла я.

Ірма помахала мені рукою і виїхала на дорогу. Я довго дивилася вслід, потім пошкандибала додому.

Знявши кросівки в передпокої, я пройшла до вітальні. Тато стояв спиною до мене, щось перекладаючи на журнальному столику.

- Привіт, тату, - сказала я.

Він різко повернувся до мене.

- Летиція, ти щось... сказала?

- Так, я привіталася, - я дивилася прямо на нього, майже в очі.

Тато кахикнув.

- Як... як там в гостях у Манон?

Я не відповіла, відвела погляд вбік, і почала відтворювати в голові всі події сьогоднішнього дня.

- Летиціє, - тато не вирішувався навіть підійти до мене, - щось сталося?

- Чому ви з мамою розлучилися? - на одному диханні спитала я.

Він завмер.

- Чому ти питаєш?

- Тому що хочу знати. Це моя провина?

- Ні, звичайно ні. З чого ти взяла?

- У вас були різні погляди на те, що зі мною робити. Ви сварилися саме через мене. І я її не підтримала. Для мами це стало останньою краплею. Якщо б я не народилася такою, ви були б разом.

- Летиція, - тато простягнув до мене руки, наче хотів обійняти, але я відхилилася. - Все було не так. Ти все неправильно зрозуміла.

- Тоді розкажи мені. І без втішань чи приховання. Просто правду.

Тато сів на диван, жестом вказав мені на місце поряд. Я пройшла до крісла і сіла в нього.

- У нас з мамою дійсно були різні погляди на твоє виховання. Мені дуже шкода, що ти почула наші сварки. Вона вважала, що слід відноситися до тебе, як до звичайної...

- І мала рацію, - перебила я. - Вона вірила в мене, вірила, що я зможу бути нормальною. А це відношення до мене, як до особливої, нічого б не дало.

- Летиція, немає нормальних чи ненормальних людей. Всі рівні, просто кожен по-своєму відрізняється. У тебе ці відмінності зумовлені твоєю, так сказати, фізіологією. Це не робить тебе поганою. Але треба визнати: у тебе є певна особливість, і вона невиліковна. Вона з тобою на все життя. Ти кажеш, що мама в тебе вірила. Я теж вірю в тебе. Я знаю, що ти зможеш жити, як інші люди, чогось досягати, бути щасливою. Ти можеш скорегувати якісь симптоми, полегшити їх, щоб вони тобі не заважали, але вони нікуди не підуть. Так вже склалося. Я не казав, що потрібно обов’язково акцентувати на цьому увагу, але я вважаю, що до тебе слід ставитися по іншому. Враховуючи твої... - тато безсило змахнув рукою, намагаючись дібрати слово, яке б мене не вразило.

- Дивацтва, - допомогла я йому.

- Особливостей, - м’яко виправив він. - І це нормально, кожна людина незвичайна, до кожної потрібен індивідуальний підхід в певних моментах. Мама вважала, що не потрібно нічого враховувати, просто вимагати, щоб ти поводила себе, як нейротипові діти. Але це ні до чого б не привело. Подивись, ти зараз мучишся і ненавидиш себе. Але її тактика з самого початку була провальною. Тому що ти все одно не змогла б поводити себе по-іншому.

- Не звинувачуй її! Не смій! - майже викрикнула я.

- Я не засуджую її, вона намагалася знайти свій спосіб впоратися з проблемою. Але я хвилювався за тебе, тому що її методи не працювали, тільки завдавали тобі болю. Ми дійсно сварилися через це кілька разів. Але розлучилися не тому.

Ось ми і підійшли до головного питання всього мого життя.

- А чому? - я не вірила, що він скаже правду. Не вірила в свою невинуватість.

- Тому що ми не підходили один одному.

- Що? Що це за дурня? П’ятнадцять років жили разом, і раптом припинили підходити?

- Люба, люди і через двадцять років розлучаються. Знаєш, іноді пишуть: причина розлучення — непримиренні розбіжності. Ось вони в нас і були. І почалося це давно.

- Але одна з цих розбіжностей — я?

- Так, одна з них — твоє виховання. Але всього лише одна з багатьох.

- Припини, - на мене нахлинуло якесь відчуття, від якого хотілося все гамселити. - Ти просто намагаєшся мене запевнити, що справа не в моїй хворобі, але це не так.

- Летиціє, тому що справа дійсно не в тобі. Це нормально, коли в житті шляхи людей розходяться. Таке стається у всіх. Ви можете дружити, зустрічатися, бути в шлюбі багато років, але одного дня зрозумієте, що ви змінилися, і далі вам не по одній дорозі. Це нормально. Боляче, але нормально. Ми з мамою любили один одного, ми й не припинили добре один до одного відноситися. Просто у нас були конфлікти, ми абсолютно різні люди за всіма критеріями. Ми давно знали, що одного дня доведеться розійтися, але сподівалися, що зможемо все залагодити і не завдавати нікому болю. Але у нас не вийшло. Так буває.

- Але чому саме тоді, коли помер дідусь? Скажеш, і тут немає моєї провини? Я її не підтримала, вона в мені розчарувалася, і ви розлучилися.

- Летиціє, ти зациклилася на одному цьому своєму останньому реченні. Ти навіть не чуєш, що тобі говорять, не хочеш чути. Так, ми прийняли таке непросте рішення після смерті дідуся, але не тому, що мама хотіла якомога скоріше позбутися такої ненависної тебе, а тому що саме ця криза в родині змусила нас діяти. Мама хотіла побути на самоті, розібратися в собі, в тому, як жити далі. Їй було важко.

- Але вона одночасно й чекала, що я їй допоможу, - не заспокоювалася я.

- Так чекала, - спокійно сказав тато. - Вона хотіла, щоб ти її підтримала.