15

Коли ми зупинилися на краю, я впевнилася, що це точно кінець. Навпроти нас переливалася фарбами гора. Ми були на вершині іншої гори. А між нами прірва.

Наче змовившись, ми з Ірмою одночасно повернули голови направо, потім наліво. Прірва тягнулася на найближчі видимі кілометри.

Я підійшла до краю і глянула донизу. Відносно пологий спуск усипаний величезним і маленьким камінням, рідкі чагарники, на самому дні — килим з опалого з дерев на горах листя. Це місце народжене бути диким.

Я обережно відійшла назад.

- Тут занадто високо, - прошепотіла Ірма.

- Думаєте, вони стрибнули вниз? - я не наважувалася глянути на неї.

- Я знаю. Прірва не крута, але кам’яниста, висока. На дні теж каміння. Стрибнувши, точно розіб’єшся. Я знайшла кулю в тумбочці в спальні. Здається, револьвер. У них була зброя, і вони, скоріше за все, застрелилися, впавши при цьому донизу. В будь-якому разі, вони там. Метром ближче, метром далі, неважливо.

- Але я не бачу скелетів. Вони ж мали зберегтися? - я ввімкнула ліхтарик на телефоні, щоб ще краще роздивитися дно, і пройшла трохи в сторону, в пошуках тіл.

- Це місце ідеальне для смерті. Ніхто тебе не знайде, адже воно у чорта в зубах.

- Що? - я не зрозуміла останню фразу.

Ірма повернулася до мене.

- У чорта в зубах. Ти не знаєш, що це значить?

- Я не розумію, що це значить. Це метафора?

- Ну так. Приказка.

- Ненавиджу їх, - справді, я ніколи не розумію сенсу всіх цих приказок, метафор, прислів’їв. Для мене все буквально, і коли люди сиплють всілякими закрученими фразами, а потім сміються наді мною і кажуть читати більше книг, щоб не бути такою дурненькою, мені хочеться...

- Що це? - Ірма підскочила до мене і вирвала телефон з рук.

Це мені теж не сподобалося, але я промовчала.

- Що?

- Там, на схилі. Щось блиснуло, - вона почала крутити телефон в руках, намагаючись направити промінь ліхтаря кудись вниз.

- Вам здалося. Вже сутеніє, слід повертатися.

- Ні, он, - вона провела ліхтарем по схилу, і я побачила відблиск серед листя.

- Це, мабуть, якась дурниця, - нічого розумніше я вигадати не змогла. Мені стало не по собі. - Ходімо. Ви ж обіцяли, що ми повернемося до темряви.

- Зараз, - здається, вона мене не чула. Ірма вручила мені мій телефон, вийняла свій, запалила ліхтарик, знову вловила блискіт. - Давай руку!

- А...

Перш ніж я встигла сказати, що ненавиджу дотики, і що б вона не задумала, це погана ідея, Ірма схопила мене за правицю і почала спускатися схилом.

- Ви з глузду з’їхали! - я забула про повагу, котра має бути в розмові з дорослою людиною. Або і не згадувала. - Там слизько, ви зараз впадете, а я вас не втримаю.

Вона спускалася все нижче, боком, однією рукою утримуючи ліхтар, другою — відтягуючи мою руку. Ніколи я ще так міцно не трималася за людину.

Нарешті, коли ми вже розтягнулися на всі можливості людського тіла, вона досягла місця, де був відблиск. Присіла, посвітила ліхтариком. Потім поклала телефон на землю і щось обережно витягла з листя. Сховала знахідку в кишеню, прихопила мобілку і почала підійматися.

Я схопила її за другу руку і витягла на рівну поверхню. Ірма, навіть не відійшовши від краю, дістала знахідку з кишені. Жіноча прикраса в вигляді серця зі вставкою всередині, яку вішають на шию. Досить велика, тому і відблиск був сильним. Не від самого серця, - йому, судячи з іржі, років сто, - а від діаманту, або що це таке, на ньому. Ірма з зусиллям відкрила його.

Мабуть, прикраса була дуже дорогою, судячи по якості. І зроблена, вочевидь, на замовлення. Фотографія запаяна всередині, та ще й під пластиком. Наче власниця знала, що їй з цим кулоном доведеться пройти чимало всього, а потім від буде валятися під дощем в горах, і прагнула зберегти знімок будь-якою ціною.

Прозорий пластик був запиленим і замутненим. Ірма протерла його, послинивши пальця. Ми обидві побачили фотографію чоловіка років двадцяти з зайвим.

- Хіба це не...?

- Мій тато. Уве, - промовила Ірма.

- Може, це все-таки не він?

- Ні, це він. Я бачила його юнацькі знімки. Один в один.

Ми замовкли, так і залишившись на краю. Я подивилася донизу.

- Зате тепер все ясно. Дідусь і бабуся дійсно прийшли сюди і померли, не знаю, як саме, але померли. Мабуть, коли бабуся падала донизу, ланцюжок зачепився за гострий край каміння, що стирчало з землі, і порвався. Або вона зірвала його і викинула. Другий варіант більше підходить. Вони були у відчаї, змішаному з люттю і на себе, і на сина. І Урсула викинула його портрет. Але він зачепився і залишився висіти.

- Наче хотів, щоб його знайшли.

Чорнота внизу прикувала наші погляди.

- Вони там, під листям, - прошепотіла я. Ірма кивнула.

Раптом налетів сильний вітер. Листя піднялося і закружляло. Я зойкнула, мені здалося, що зараз я побачу скелети на дні, один з яких все ще стискає в руках пістолет.

Нічого, звичайно, не сталося, просто моя бурхлива уява, але вітер розгулявся не на жарт. Час було йти, ми все з’ясували, але відірватися від прірви було важко.

Ірма взяла мене за руку. Вперше в житті мені це не було неприємним. Потім вона притисла мене до себе. Я не чинила опір.