14

І ось ми вже біля хатинки. Перелізла через паркан і зайшли всередину.

Спершу я показала Ірмі кухню. Ящик, в якому були листи, тарілку, під якою лежала фотографія.

- Ти взяла її з собою?

Я вийняла з рюкзака знімок і простягнула жінці. Вона трохи усміхнулася.

- Мені тут одинадцять років. Так де саме ти її знайшла?

Я поклала фотографію під миску зі згнилою кашею, так, щоб стирчав лише кінчик. Ірма обійшла кухню кругом, зазирнула до ванної.

- Все для того, щоб ніхто не знав, що вони тут живуть. Піч замість плити, керосинові лампи замість нормальних, для того, щоб не платити за електрику. Вода не проведена, гріли в каструлях. Не дивно, що вони ніде не зареєстровані. Я пробувала знайти того, хто продав їм цей будинок, але марно, - сказала вона.

З кухні ми потрапили до спальні. Ірма обдивилася в ній кожен куток, але нічого не підказувало, куди поділися хазяї.

- В цьому немає сенсу, - випроставшись, заявила жінка. - Вона наче розчинилися, жодного сліду.

- Я так думаю, що вони багато років не могли порушити мовчання, писали листи, але не відправляли їх. І у жовтні 1994-го таки вирішились розказати правду. Але за кілька днів до відсилання листа отримали вісточку від Уве. І після цього зникли.

- Але що ж сталося? - Ірма повернулася до кухні. - Все готове до обіду, моя фотографія під тарілкою... Може, вони отримали листа перед вечерею, прочитали його, остаточно зневірилися, залишили знімок на столі, притиснувши тарілкою, щоб з ним нічого не сталося, тому що він цінний для них, лист кудись поділи, бо тут його точно немає, ми все обшукали, і...

- І щось з собою зробили, - вирвалося в мене.

Ірма поглянула в мій бік. Ми обидві знали, що це найбільш логічний варіант. Весь ланцюжок веде саме до цього.

- Навіть якщо так, тоді де тіла? Я порозпитувала, ніяких непізнаних трупів тут не знаходили, всі, хто помирав в селищах і в будиночках у лісі приблизно в 1994-му році, і потім, були зареєстрованими жителями, до всіх приїздили родичі, і німців серед них та їх родин не було.

Я мовчала. Мені нічого було на це сказати.

- Гаразд, час повертатися. Все одно було б безглуздо сподіватися знайти їх, живими чи мертвими.

Ми вийшли в темний, довгий коридор. Ірма ввімкнула ліхтарик на мобільному і освітила його.

- Що це? - я показала рукою.

- Де? - Ірма посвітила вглиб коридору.

- Це двері.

- Але ж в будинку лише одна кімната і ванна з кухнею. Ми вже усюди були.

- Може, комора.

Я підійшла до дверей, які минулого разу не помітила через темряву. Натисла ручку і відкрила.

На секунду ми з Ірмою завмерли. Обидві були упевнені, що знайдемо за дверима щось страшне, скелети чоловіка та жінки в обіймах. Принаймні, моя уява малювала мені таку картину. Але перед нами були лише ще одні двері. А між ними передпокій з тумбочкою та лавкою.

Задній вихід. Чому я його не помітила? Я вийшла в сіни і розкрила другі двері. Обличчя обдув холодний осінній вітер. Я ступила у двір, Ірма за мною. Ми зачинили двері і відразу зрозуміли, в чому справа.

Позаду не було ручки. Вихід зливався зі стіною, був її частиною, а сіни — частиною коридору. Від старості все ще сильніше вкрилося мохом, від чого маскування стало ще більш вмілим.

- Цікава конструкція, - хмикнула Ірма.

Ми повернулися в сіни, потягнувши за виступ знизу і залишивши двері відчиненими, щоб при денному світлі все тут обдивитися. Однак, нічого цікавого тут теж не було. В шафці стояло взуття. Більше ніяких речей. Я збиралася виходити, як раптом Ірма мене гукнула:

- Дивись!

Я присіла поряд з нею навпочіпки. Під лавкою лежав лист паперу. Ірма взяла його і розгорнула.

Це був той самий лист, який Уве вперше за чотирнадцять років відправив батькам. Вочевидь, він пролежав тут всі ці роки. В сінях сухо, так що папір і чорнила не пошкодились.

Ми встали. Ірма стискала послання в руках.

- Це що ж виходить. Бабуся з дідусем кинули лист тут, а потім... пішли.

Ми знову вийшли на вулицю. Трьома сторонами від нас тільки ліс.

- Якщо ми підемо через ліс, то куди вийдемо? - спитала Ірма.

- Якщо наліво, то в моє селище, направо — в інше, там, де живуть татові друзі.

- А прямо?

- Не знаю, але я дивилася з вершини іншою гори, наче тільки дерева, жодних житлових споруд.

- Значить, ми йдемо прямо, - Ірма рішуче закрокувала до лісу.

Я її зупинила.

- Що ви робите? Навіщо нам туди?

- Тому що бабуся і дідусь зникли там.

- З чого ви взяли?

- Все вказує на те, що вони вийшли з будинку в той день в жовтні 1994-го. Вийшли через цей вихід, а не через головний. Значить, вони пішли до лісу, а не в селище, чи ще кудись. І цей кинутий лист все підтверджує. Вони остаточно зневірились, зрозуміли, що вже нічого не виправити. Подивилися один на одного, з листом в руках удвох вийшли в сіни. Ще раз прочитали його, кинули, і пішли до лісу. І померли там.

- Це... дуже ймовірна теорія, але все могло бути не так.

- А як? Ні один старожил з двох сусідніх селищ їх не пам’ятає, я поспілкувалася. І це логічно, адже, окрім як до статуї та за продуктами, вони нікуди не ходили, і то, під час цих рідкісних виходів намагалися людям на очі не потрапляти. Якби вони пішли до селищ, і там з ними трапилося б щось, ми б вже дізналися про це. А отже, вони в лісі.

Ірма говорила доволі логічно, і я чудово усвідомлювала, що скоріше за все вона має рацію, але все одно не розуміла її бажання йти слідами Шульців.

- Добре, все могло бути так. Але нам-то нащо йти до лісу?

- Щоб їх знайти.

- Слухайте, ви, ну, - я не могла дібрати слів, - доросла, розумна. Як ми їх знайдемо? Цей ліс може тягнутися на багато кілометрів. Ми ж не будемо тижнями блукати ним в пошуках того, чого, може, там і немає.

- Летиціє, - вона подивилася мені в очі, і я спробувала не відводити погляд. - Я не змушую тебе йти за мною. Але в мене гарна інтуїція, я відчуваю, що там щось є. І я піду.