13

Наступного ранку я прокинулася не в найкращому настрої, тому що весь попередній вечір мучила себе думками про те, що моя зустріч з Ірмою провалилася. Точніше, я провалилася. Знову не змогла подолати свої особливості. Як же мене втомила ця боротьба з собою.

Як на зло, тато сьогодні був вдома. Довелося писати йому листа.

Тато,

Манон, моя шкільна знайома, запросила мене сьогодні пообідати з нею. Її батьки поїхали і вона влаштовує дівочі посиденьки. Я піду опівдні і залишуся там до вечора. Сподіваюся, ти мене відпустиш.

Тато прочитав послання і його обличчя осяяла усмішка.

- Звичайно, люба. Я такий щасливий, що в тебе є друзі, і ти спілкуєшся. Проводь з ними скільки завгодно часу. В розумних кількостях, звісно, - схопився він, наче не знав, що я не звичайний підліток, готовий розважатися цілодобово.

Вдягаючись, я подумала, що у моєму листуванні з батьком є свої плюси. Я не вмію брехати, і в усному вигляді мої вигадки про дівочі тусовки в Манон не мали б успіху. Мене відразу розкусили б. Зате в листі я трохи помучилась, намагаючись зрозуміти, що б на моєму місці збрехав би звичайний тінейджер (довелось пошукати в інтернеті), і вуаля. Все пройшло як по маслу.

Я піднялася до лісу і сіла на лавочці на узліссі. Через кілька хвилин підійшла Ірма.

- Привіт!

- Доброго дня, - сухо відповіла я.

- Як справи?

Так що ж таке, чому всі так люблять це безглузде запитання? Знову я не знаю, що відповісти.

- Ну... Нормально.

- У вас тут так добре. Красива природа, чисте повітря.

- Так, - не вмію я підтримувати ці розмови ні про що.

Я повела її до будинку. Погода сьогодні була похмурою. Хмари затягнули все небо, в лісі було темно, як ввечері.

- Чому Уве не здав свого батька? Я прочитала, що нацистів судять досі, навіть через стільки років після війни. Якщо він думав, що Хельмут був охоронцем в концтаборі, він міг віддати його під суд. І той отримав би більш справедливе, за думкою Уве, покарання. Але він нічого не зробив. Чому? - це питання не давало мені спокою від учорашнього вечора.

- Я думаю, тому що він його любив. Хельмут був хорошим батьком. І те, що тато дізнався про нього, стало сильним ударом. Тому не зміг здати. Він просто поїхав, розірвав усі зв’язки, продовжуючи любити.

- А Урсула? До чого тут вона? Чому вона так легко дозволила собі промовчати, дати синові зректися себе? Вона ж не винна.

- Я трохи дізналася по усіляким архівам. Здається, родичі Урсули також були нацистами. Вона відчувала свою провину за них, так само, як і Хельмут за брата. Вони все життя почували себе винними за злочини своїх родичів. І за те, що самі були мовчазними спільниками.

- Мабуть, тільки так можна пояснити цю їхню дивну історію.

- Насправді, ми ніколи не дізнаємося всього. Тому що нас там не було. Ми нічого не бачили, а бабуся з дідусем мовчали. Так що це лише припущення, складені з листів. Хто знає, може, їх історія набагато глибша.

Ірма має рацію. Тут стільки незрозумілих деталей, котрі так і не проясняться. А все через мовчання.

- Ви розповісте своєму батькові все, що дізналися про бабусю та дідуся? - змінила я тему.

- Ні, він теж ніколи не дізнається правди. Він помер п’ять років тому.

- Від чого? - вирвалося в мене.

Ірма подивилася на мене, насупившись.

- Від серцевого нападу. Нічого цікавого чи таємничого. Думаю, стрес від цієї драми з його батьками теж мав свій вплив на здоров’я.

Я різко зупинилася посеред дороги.

- Що таке? Ми вже дійшли? - спитала Ірма.

Я не відповіла, тому що була в полоні власних спогадів.

- Летиція, з тобою все гаразд? - Ірма підійшла до мене і простягнула руку, але я відхитнулася. Цей жест вивів мене з трансу. Я зрозуміла, що виглядала дуже дивно: стою, дивлюся і одну точку з вилупленими очима і відкритим ротом.

- Ні, ще хвилин десять іти, - промимрила я.

Ми рушили далі.

- А ось коли ваш батько помер, ви... ну, як ви це пережили? І ваша мама... її ж треба було підтримати... Як ви це зробили? - я зрозуміла, що задаю нетактовні питання вже коли вони прозвучали, і Ірмі, певно, було неприємно про це говорити, її обличчя якось змінилося, коли вона згадала про смерть батька, але мені потрібно було знати.

- Ну, все було непросто. А що тобі з цього? - Ірма спробувала спіймати мій погляд своїми синіми очима. Я нахилила голову до свої долонь, які то стискала, то розтискала.

- Просто... Неважливо. Все одно вже нічого не змінити, - це правда. Мої стосунки з мамою нічого не врятує. Я не виправлю своїх помилок, по-перше, тому що вже надто пізно, а по-друге, тому що я ніколи не подолаю свої особливості, навіть якщо Ірма дасть мені детальну інструкцію, як поводити себе в подібних ситуаціях.

Ірма щось казала, але я вже не слухала, очі в мене були скляними, я знову зосередилася на своїх переживаннях.

- Летиціє, - я ледь не налетіла на Ірму, котра зупинилася, повернувшись до мене обличчям. - Не закривайся в собі. Чи ти сама не винесла з історії Урсули і Хельмута, що мовчати шкідливо?

- Що? - я не зрозуміла, до чого вона веде.

- Ні, ти не повинна розповідати щось мені, ми знайомі кілька днів, але ж у тебе є близькі. Поговори з ними про те, що тебе мучить.

Я не стала запевняти її, що насправді мене нічого не мучить, тому що вона все о дно мені не повірила б. Ми продовжували шлях мовчки.

Але через п’ять хвилин на мене щось найшло.

- Ні, я хочу вам про це розповісти.

Ірма обернулася.

- Я слухаю.

- Рік тому помер мій дідусь. Тато мами. Він теж помер від серцевого нападу, - я стиснула ліву руку в кулак і з усієї сіли стикала його правою. - Мама його дуже любила. Прямо як Уве Хельмута. І їй було важко. А я не змогла її підтримати. Тому що я... У мене синдром Аспергера. Але я думаю, він мене не виправдовує. Мама завжди вірила, що я зможу його подолати. Тато казав, що не зможу, у мене так запрограмований мозок, але вона вірила. І я вірила завдяки їй. Але у мене не вийшло. Вона чекала моєї підтримки, а у мене в голові було пусто. Я не могла її обійняти, ненавиджу, коли мене торкаються, я не могла підібрати слів. Я стояла з бездушним обличчям. Я не розуміла, що вона відчуває не тільки тому, що не розрізняю почуття та емоції, але й тому, що не була близька з дідусем. Я бачила-то його три рази в житті, тому що він жив далеко, і відразу зрозумів, що зі мною особливо не побалакаєш.