12

Готуватися до зустрічі я почала тільки ввечері в п’ятницю. Помила голову, щоб хоча б виглядати пристойно, тому що поводити себе так я навряд чи зможу, як би не продумувала свої слова та дії. Стоячи в ванній, я протерла запотіле дзеркало, і вперше спробувала оцінити свій вигляд. Раніше мене ніколи не хвилювала моя зовнішність, я ходила зі скуйовдженим волоссям і аби як одягненою, не розуміючи, чому людей так хвилює, як я виглядаю. Але зараз мені чомусь було важливо постати перед Ірмою у всій красі, справити гарне враження. Чому це розслідування з Хельмутом та Урсулою так мене вразило, що я навіть почала змінюватися? Тому що я бачу себе в їх історії? Мабуть, так. Вперше в житті я знайшла когось, чиї проблеми схожі на мої. Я теж мовчу, коли треба говорити, і і намагаюсь покарати себе за те, в чому не винна, за свою хворобу.

Я лягла спати в тривозі за завтрашній відповідальний день.

В суботу я пообідала на самоті і пішла до статуї. До ґрунтівки я майже бігла, але по ній самій почала спускатися повільно. Чим ближче я підходила, тим більше хвилювалася. Зупинялася від дивних звуків, довго прислухалася. Але відтягувати до нескінченності було неможливо. Ось я вже перед поворотом, за котрим статуя. Я набрала в легені побільше повітря і вийшла на майданчик.

Ближче до краю стояла жінка і дивилася на гірський пейзаж. Я підійшла до неї. Почувши шум гравію під моїми ногами, Ірма обернулася.

- Привіт! Я залишила машину на паркуванні зверху і дійшла сюди пішки. Так гарно, - вона посміхнулася.

Я розхвилювалася ще сильніше, і від цього не знала, що відповісти. Стояла і розглядала Ірму. Вона була дуже красива. Висока, статна, з білим кучерявим волоссям і дивовижно синіми очима. Я ніколи не дивлюсь людям в очі, мені це неприємно, але цей яскраво-синій колір мене поглинув, і я не могла відірватися, не усвідомлюючи, що їй, напевно, не по собі від мого пильного погляду.

- Я принесла фотографії та листи. Давайте присядемо на он ту лавочку, я вам все покажу, - нарешті вимовила я.

- Зачекай, ми ж ще не познайомились, - здивовано поглянула Ірма.

- Але ж ми спілкувалися у “Фейсбуці”.

- А зараз ми в реальному світі. Можна познайомитися і привітатися нормально, - сказала вона.

Слово “нормально” різануло мені вуха і стало тим тригером, котрий нагадав, що я знову впустила якусь річ, яка у спілкуванні звичайних людей є важливою.

- Доброго дня, мене звати Летиція, - протараторила я.

- Ірма, приємно познайомитися, - засміялася жінка і простягнула мені руку. Я глянула на неї і не потисла. Ірма трохи насупилась, але нічого не сказала. - Ходімо, розкажеш мені.

Ми сіли на лавочку під великим деревом. Світило останнє тепле осіннє сонце. Вітерець хвилював нам волосся.

- Ти добре говориш німецькою, - похвалила Ірма, поки я виймала з рюкзака свої знахідки.

- Я вивчаю його з дитинства. Він мені як другий рідний, - я зціпила руки в замок, вирячилась на них, і, розгойдуючись, продовжила: - Я люблю вивчати мови. Зараз, крім німецької і рідної французької, я вивчаю іспанську, англійську і намагаюся почати арабську. Мови — це чудово, коли вчиш їх, розумієш, як багато можна сказати людям, як багато слів в цьому світі. Я хочу знати всі мови світу, раптом це допоможе мені знайти ключ до людей. Тобто, напевно, не допоможе, ні, звичайно, не допоможе, але все рівно я люблю їх вивчати. Так багато слів, і всі важливі.

Я формувала своїми пальцями хитромудрі фігури і говорила, забувши, що поряд Ірма. Нарешті я вийшла зі свого світу, повільно підняла голову, відірвавши погляд від рук.

На обличчі Ірми з’явилися зморшки, котрі мені не подобалися. Тепер вона виглядала старше свого віку, але не переставала вражати якоюсь незвичайною красою.

- Розкажи мені про будинок, - попрохала вона.

Я була вдячна, що Ірма ніяк не прокоментувала мою дивну поведінку.

- Я гуляла в лісі кілька тижнів тому. Мені... стало погано, і я опинилася на іншій дорозі. І побачила будинок. Я зайшла в нього, знайшла листи, фотографії. З їхньою допомогою я змогла розшифрувати цю історію... - я знову зціпила руки в замок і, розповідаючи, стискала і розтискала пальці, дивлячись в одну точку.

Я говорила довго, зі всіма деталями. Закінчивши, вперше за весь цей час подивилася на Ірму. Вона знову насупилася, розглядаючи мене. Я зрозуміла, що не давала їй вставити і слова, а вона, напевно, хотіла.

- Ти.. молодець, що змогла все так спритно розкрити.

- Я так і не дізналася, що з ними сталося, - випалила я, перебивши жінку, чим знову ввела її до ступору.

- Так, але все рівно. Я їх онучка, але не знала практично нічого з почутого.

- А що ви знали? - поцікавилася я.

- Тато з дитинства на мої розпитування про дідуся та бабусю казав, що вони погані люди, скоїли страшні злочини, і я ні в якому разі не повинна з ними розмовляти. За його словами, вони самі не хотіли спілкуватися, поїхали до іншої країни...

- Він же правий. Вони справді самі себе ізолювали. Але в нього була їх адреса.

- Так, тепер я знаю, що він мав рацію, - Ірма смикнула головою, і я зрозуміла, що поводжу себе якось не так, як треба, щоб здаватися нормальною. - А про адресу він мені нічого не розповідав. Брехав, що не знає, де саме вони у Франції. Я просила маму мені допомогти, але вона казала, що тато правий, не варто мені втручатися у все це, у мене ж є бабуся і дідусь по її лінії. Але я завжди хотіла зрозуміти, в чому справа, що між ними сталося. Ставши дорослою, я остаточно впевнилася, що тато мені й слова не скаже, а мама сама не знала, в чому суть їхнього конфлікту, так що спробувала сама докопатися. Але батько все знищив, будь-які документи, папери, які б могли мені допомогти. Жодних слідів. Більше того, таке відчуття, що навіть в самій країні немає жодної зачіпки. Я намагалася знайти їхнє попереднє місце проживання в Берліні, але не вийшло. Всі наче забули, що тут жили Хельмут та Урсула Шульц.

- Але як же Ханс? - прийшло мені в голову. - Ми весь час шукали Хельмута та Урсулу, але ж є ще й він.