11

Звичайно ж, за добу я так і не обмізкувала, що сказати, і тепер сиджу перед екраном з порожньою головою. Може, спершу додати її в друзі? Ні, вона може ніяк на це не відреагувати. Я натисла на “написати повідомлення”. Вилетіло віконце. Встановила курсор, але руки так і застигли над клавіатурою. Я опустила їх на коліна і вирячилась на поле введення повідомлення. Мені було так страшно, і я зовсім не знала, що писати.

Я десять хвилин сиділа, розгойдувалася, і дивилася в одну точку, вмовляючи себе зробити цей крок. Потім знову занесла руки над клавіатурою, і знову опустила їх. Посиділа ще десять хвилин. І коли годинник пробив шосту вечора, мої пальці таки торкнулися клавіш.

Я написала коротко. Назвалася, сказала, звідки я, розповіла про свою знахідку, будинок, листи, фотографії, але промовчала про саму історію Хельмута та Урсули, вирішивши, що розповідати це потрібно не в чаті по інтернету. В якості доказу я прикріпила фотографії знімку маленької Ірми, листів та будинку. Подумала та зробила своє селфі, щоб вона не вирішила, що я маніяк, який бажає вбити її у лісах Франції.

Коли я натисла на кнопку “відправити”, мене знову накрило панікою. Я закрила ноутбук та спустилася до кухні випити чаю.

Три години потому я все ж вирішилась глянути, чи не відповіли мені. Відкрила “Фейсбук” і відразу побачила, що прийшло нове повідомлення. Тремтячою рукою я клацнула на нього.

Доброго вечора, Летиціє,

Я дуже рада, що ти мені написала. Я давно намагаюся зрозуміти, що ж сталося в моїй родині,розгадати цю плутанину з образ і недомовок. До сьогоднішнього дня нема кому було мені допомогти, так що я рада, що є небайдужа людина, яка бажає з’ясувати правду. Я гадаю, що про такі важливі речі слід поговорити на особистій зустрічі. Я живу в трьох годинах їзди від Франції, вашого селища. Чому б нам не зустрітися на вихідних, ти принесеш мені листи, все розкажеш детально,покажеш будинок. Ти змогла б це зробити? В який день ти вільна?

Мене охопило чимало почуттів, і я навіть не стала намагатися розшифрувати їх, тому що знала, що вони гарні. Оце так! Я була впевнена, що Ірма мені не повірить, а навіть якщо повірить, то не захоче говорити на цю тему, чи не буде знати, що розповісти. На таке я не розраховувала. Я негайно прийнялася писати відповідь, поки мене не захлеснули всі мої звичайні страхи та тривоги.

Це дуже гарна ідея. Можна зустрітися в суботу. Біля нашого селища є статуя, ви знайдете вказівник на ґрунтівку, під’їжджаючи до селища. Це місце було дуже важливим для ваших дідуся та бабусі, і там тихо, так що пропоную побачитися там після обіду, або коли вам буде зручно.

Я відправила повідомлення. Ірма відповіла через кілька хвилин.

Чудово. Тоді до суботи.

Я нервово заходила кімнатою. До суботи ще три дні. А мені вже страшно. Страшно не за те, що в нашій зустрічі щось може піти не так (я подумала про її безпеку, але не про свою: раптом вбивця якраз вона?), а через те, що я все зіпсую своїм невмінням спілкуватися і знайомитися з людьми. За той час, що залишився, треба підготуватися. Добре, що мені ніхто не буде заважати: я спеціально обрала цей день, тому що тато зранку поїде до іншого міста.

Як же я схвильована.