10

Після ліцею я сходила до лікаря. Тато відпросився з роботи, щоб відвезти мене, хоча я могла б сама доїхати в сусіднє достатньо велике місто на потязі. Але він знає, що для мене це стрес, я ненавиджу стукіт коліс, від нього в мене наче вата у вухах, а якщо те сидіння, де я зажди сиджу, виявляється зайнятим, я впадаю у паніку.

Нічого нового від лікаря я не почула. Не знаю, навіщо до нього ходити. Вдома тато вирішив зі мною поговорити.

- Послухай, давай хоча б раз сходимо на психотерапію?

Я похитала головою. Починається. Кожного разу він намагається відправити мене туди.

- Але це може тобі допомогти. Чому ти не хочеш щось змінити в своєму житті?

Я піднялась до себе і написала йому відповідь.

Тато,

Досить лізти до мене з цією терапією. Я все рівно не піду, а силоміць ти мене не потягнеш. І я не хочу нічого змінювати, тому що в мене, блін, синдром Аспергера, Чи ти забув, що один з його симптомів — це слідування своїм звичкам та традиціям? Напевно, ти хочеш, щоб я з тобою заговорила,але я поки не можу. Можливо, не зможу ніколи. Змирись і залиш мене у спокої. Я не стану іншою, я вже ніколи ніким не стану.

Я перечитала написане. Лист вийшов якимось дивним, якимось... Я марно намагалась підібрати емоцію, на котрій написала все це, але врешті просто спустилася і віддала папір татові. Сіла на диван.

Тато уважно прочитав, підійшов до мене.

- Вибач, Летиція, я не хотів тебе образити.

Я здивовано підняла голову. Він це помітив.

- Це те, що ти відчуваєш. Образа, злість. Просто я хочу тобі допомогти, - він стримав бажання поплескати мене по плечу. Скільки років, а все ніяк не звикне до моєї ненависті до доторків.

Я не знала, як на це реагувати, тому спробувала хоч б обличчям виразити, що все гаразд. Я встала і швидко кивнула, сподіваючись, що він зрозумів, і бажаючи скоріше піти, тому що ситуації пов’язані з проявом почуттів мені не подобалися.

У себе в кімнаті я недовго, всього три години, вирішувала хімічні рівняння, вивчила з десяток нових слів іспанською. Потім вирішила пошукати Ірму. Зробити я це збиралася найбільш доступним мені способом: через інтернет.

Спочатку я просто забила її ім’я та прізвище в пошуковик. Мені видало посилання на біографію якоїсь акторки з таким самим ім’ям, яка навіть не з Німеччини. Тоді я вирішила перенести свої пошуки до “Фейсбуку”. Я була впевнена, що зможу знайти її там. Це ж всесвітня соцмережа, в ній сидять всі, і Ірма теж повинна.

З’явилися результати пошуку. Виявилось, що жінок за таким іменем якось занадто багато. І не всіх в профілі є фотографії, а саме на них мая єдина надія, тому що тут немає функції шукати за містом проживання.

Мені згадалася фраза про те, що той, хто шукає, завжди знаходить, і я без особливої надії почала прокручувати сторінку, поставивши поряд фотокартку Ірми і порівнюючи побачених на екрані жінок з нею.

Я проглядала сторінки за сторінками до самої ночі, але пошуки не мали успіху. Коли очі почали боліти від довгого споглядання в екран, я закрила ноутбук і лягла спати, плануючи продовжувати до останнього.

Як не дивно, мені пощастило. Правда, не на наступний день, а на третій. Я вже дійшла до кінця списку і остаточно впевнилася, що це просто марно витрачені години, і мені ніколи не розкрити справу, коли раптом рука на мишці завмерла. Ірма Шульц біла однією з останніх в результатах, котрі видав “Фейсбук”. Я відкрила її сторінку, впевнена, що помиляюсь, все не може бути так просто. Взяла знімок і приклала його до фотографії жінки у профілі.

Наче вона. А може і ні. Цього я боялася більше всього. Як зрозуміти, що доросла жінка, що змінилася — це та сама дівчинка років десяти в шкільній формі? Але здається, все збіглося. Світле волосся і очі, а головне — доля, як з Хансом і Хельмутом, сама підкидала підказку. У Ірми біля брови велика родимка. І у жінки з “Фейсбука” теж є ця відмітина. Місто проживання — Франкфурт-на-Майні. Більше ніякої інформації на сторінці, але і не потрібно, тому що головне у мене є.

Я зберегла сторінку, щоб, не дай Боже, не втратити цю дорогоцінну знахідку, і переможно відкинулася на стільці. Але відразу напружилась. Що мені тепер робити? В своїх мріях я уявляла, як, знайшовши Ірму, розповідаю їй про будинок і дізнаюся правду, але, як завжди, зіткнувшись з реальністю, з’явилися труднощі і питання без відповідей. Раптом це не вона? Є чимало схожих жінок, та і я просто не могла повірити в те, що таке диво може статися зі мною. Наче як у кіно — бам, і знайшла завдяки щасливому збігу обставин. А навіть якщо це Ірма, вона ж може нічого не знати. Чи знати, але не схотіти мені розповісти. В будь-якому разі я опинюсь у незручній ситуації і не зможу з неї вибратися. Звичайно, це інтернет, тут усе трішки несерйозно, але не для мене, тому що я не можу нормально спілкуватися навіть у мережі.

Я ще десять хвилин розглядала фотографії. Ні, це точно вона. На вигляд Ірмі близько тридцяти п’яти. Треба їй написати. Не страшно, якщо щось піде не так. Додамо один одного до чорного списку, закриємо сторінку, і все. Але я розхвилювалася і логічні аргументи не працювали.

Врешті решт я вирішила написати їй завтра. За цей час встигну продумати, як саме все це піднести, підібрати слова. Я вимкнула ноутбук і пройшлася кімнатою, крутячи спіннер.

Так не вистачає мами з її упевненістю, що я все зможу.