9

Наступного дня я згадала про ще один свій козир — фотографію Ірми — і вирішила дослідити її.

Сама дівчинка нічим не вирізнялася. Звичайна школярка, світле волосся, серйозне обличчя, шкільне плаття. І хто вона Урсулі і Хельмуту не зрозуміло. Фотографія знята в 1994-му році, до старих вона потрапила, вочевидь, до їхнього таємничого зникнення. Я говорю зникнення, тому що, якби вони померли, про це скоріше за все дізналися б в найближчих селищах, отже, Жюлі розповіла б мені.

Вже через п’ять хвилин розглядання знімку я усвідомила, що це не має сенсу. У мене з’явилася ідея подзвонити в мерію селища, будинок, напевно, повинен бути там зареєстрований, може, мені погодяться щось розповісти, але потім зрозуміла, що це безглуздо. Все одно я злякаюсь говорити з незнайомцями, так ще й по телефону. Та і потрібні будуть докази, що я маю якесь відношення до Шульців, просто так мені інформацію не нададуть.

Я кинула фотографію на стіл зворотнім боком. Нахилилася, щоб роздивитися підпис. Тут під ним я помітила втиснуті контури слів.

З детективних фільмів я знала, як з таким працювати. Взяла олівець і потерла всі видимі сліди. Слова проявилися не дуже чітко, але достатньо, щоб я могла хоч щось прочитати.

Надсилаю вам фотокартку вашої онучки Ірми, про існування якої ви навіть не знали... засмутити: ви її ніколи не побачите. Ви скажете, що я жорстокий, після 14 років мовчання повідомити вам про те, що у вас є онучка, прикласти її знімок, і сказати, що це єдиний раз, коли.. її бачите. Але насправді це благородно з мого боку. Ви вже старі, і я не хотів би, щоб ви померли... про онучку. А може, ви маєте рацію, і це моя помста, тому що я вас не пробачив і не пробачу. Я просто зрозумів, що варто надіслати вам її фотокартку.

Уве

Зверху були сліди цифр. Я проявила їх. Жовтень 1994-го.

Я встала і пройшлася з кута в кут, як зазвичай, коли мені треба подумати.

В конверті, який я знайшла, крім фотокартки Ірми був ще й лист від їх сина, Уве. І старі його прочитали. Тільки куди вони його поділи? Я згадала, що на кухні є піч. Невже спалили від відчаю? Однак, неважливо. Тепер я зрозуміла, чому вони не відправили той свій лист з правдою. Урсула та Хельмут вперше за 14 років отримали вісточку від сина, і, вочевидь, його жорсткість змусила їх вирішити, що сенсу розповідати, як усе було насправді, вже немає, занадто пізно. У жовтні 1994-го вони написали листа, але, напевно, за кілька днів до того, як віднесли на пошту, дізналися про онучку, і знову промовчали, відправивши правду до ящику в столі.

Але, як завжди, залишилися питання. Перше — що ж було далі? Вони померли від горя? Але, дізнавшись завдяки листу Уве, хто така Ірма, у мене з’явився шанс розкрити цю справу. Потрібно просто знайти її і розпитати.

Я так зраділа, що не відразу зрозуміло, як важко буде втілити мій план. Для початку — як знайти Ірму? Так, я знаю її ім’я, прізвище, скоріше за все, по батькові, Шульц. Уве переїхав до Франкфурту, напевно, вона народилася там. Але на цьому мої переваги закінчуються і починається підводне каміння. Якщо Уве змінив прізвище? Якщо Ірма вийшла заміж і змінила прізвище? Якщо вона народилася в іншому місті, або переїхала, коли виросла?

Навіть якщо все так ідеально і нічого не змінилося, як я її знайду? Куди дзвонити, куди писати? І що я їй скажу? І, врешті решт, вона може просто нічого не знати. Уве не хотів, щоб вона знайомилась з бабусею та дідусем, скоріше за все, він їй і не розповідав про них, може, вигадав якусь дурню про те, що вони були космонавтами і розбилися, чи що там ще брешуть дітям, коли потрібно приховати правду?

Засмучена, я сіла на ліжко. Кожного разу майже доходжу до розгадки, і все одно нічого не складається. Невже це кінець? Від цих думок мене відволік тато.

- Летиціє! Спустися на хвилинку, - покликав він.

Я зійшла донизу і встала навпроти нього.

- Чи ти пам’ятаєш, що завтра в тебе візит у лікаря? О четвертій.

Я кивнула.

Я ходжу до лікаря раз на місяць. Він питає, як я себе почуваю, як часто в мене істерики, чи нема якихось тривожних симптомів, типу депресії. В кінці він прописує мені психотерапію, на яку я жодного разу за останній рік не сходила. Просто у мене такий же блок, як і з батьком: не можу заговорити з психотерапевтом. Мені пропонували письмові практики, але я свідомо відмовилась. Я не хочу, щоб мені допомагали, хоча явно потребую цього. Це наче покарання самої себе.

Я повернулася до своєї кімнати і зайнялася перечитуванням листа Уве, намагаючись зрозуміти його мотивацію, емоції, почуття. Але ця спроба не мала успіху. Схоже, той момент після прочитання жовтневого листа Урсули та Хельмута був першим і останнім в моєму житті, коли я змогла зчитати емоції, зрозуміти інших людей. Ця інвалідність зі мною назавжди.

Насправді, я намагалася прийняти себе. Я читала багато статей про сучасний рух проти того, щоб хвороби були тавром, зокрема, аутизм та синдром Аспергера. І я повністю підтримую їх. Хвороба не повинна бути тавром. Я не вважаю інших аутистів ненормальними, я впевнена, що вони можуть багато чого досягти, тому що, як казала моя мама, хвороба не визначає тебе і твою особистість. Проблема в тому, що я не можу прийняти себе. Я ненавиджу і вважаю ненормальною тільки себе. Може, це лицемірно, але я нічого не можу з собою зробити. Мені було важко прийняти свою особливість ще до того, що сталося, але я справлялася. В якомусь сенсі завдяки мамі та її вірі в те, що я можу бути такою ж, як інші люди. А після розлучення батьків усе посипалося. Я зрозуміла, що мій діагноз — це все, з чого я складаюся. Я не геніальна, у мене немає якихось здібностей, котрі б компенсували усі мої дивацтва. Я просто руйную. Ось і вся правда в моїй історії.