8

Я знову прийшла сюди. Хотіла знову відчути ці переживання, спробувати зрозуміти, подивитися на все очима Хельмута та Урсули.

Наш і сусідні селища відомі саме тим, що на горі поряд з ними стоїть концтабір. Він, звичайно, не такий великий, як той же Бухенвальд, але все одно його знають чимало людей.

Про те, що на тій горі концтабір, засвідчує пам’ятник. Великий і білий, він здіймається практично поряд з вершиною. Його видно здалеку, але конкретно з цієї точки поряд зі статуєю концтабір схований за іншою горою. Так що не знаю, чому Урсула та Хельмут обрали саме це місце, щоб дивитися на пам’ятник та згадувати гріхи. Мабуть, тому що тут ніколи немає людей. Можна думати на самоті і в тиші.

Я довго стояла і дивилася крізь гори, намагаючись відчути щось, але пішла додому ні з чим.

Тепер, коли історія Урсули і Хельмута стала мені практично повністю відомою, я не знала, що робити далі. Власне, все, що можна було, я вже зробила. Але що ж сталося в кінці кінців з господарями будинку?

Лист з фотокартками був написаний у жовтні 1994-го. Значить, він і є останнім. Що було далі не ясно. Є ще одна загадка. Цей лист був готовий до надсилання. На відміну від всіх інших, котрі Урсула і Хельмут просто підписували, але боялися відправити, цей був і заклеєний, і по змісту зрозуміло, що старі таки зважилися. Але чому вони не надіслали? Невже не встигли і померли?

Я зайшла в глухий кут. Але мені не хотілося так просто прощатися з цією історією. Вона стала мені якоюсь рідною. Кожного вечора перед сном я перечитувала по одному листу, і наче знаходила ті слова, котрі не могла вимовити, котрими не могла висловити свої думки.

Через тиждень мук і посилених роздумів я вирішила сходити до сусіднього селища, яке знаходилося якраз недалеко від будинку в лісі. Там, в таверні, працювали друзі мого батька. Вони прожили у селищі все життя, тому, можливо, зустрічали Урсулу та Хельмута. Може, вони навіть знають, що сталося.

Я написала татові листа і пішла. До селища пішки хвилин сорок, але час пролетів непомітно, тому що всі мої думки були зайняті мріями про те, як татові друзі скажуть те, що я так прагну почути.

Перед таверною я зупинилася. Мені потрібно кілька хвилин, щоб зібратися з духом і увійти в це галасливе місце, а потім ще й заговорити з людьми. Глибоко вдихнувши, я відчинила двері.

Відвідувачів було небагато, я вибрала вдалий час та день. Але все одно розгубилася. Встала на порозі і дивилася на барну стійку, сподіваючись, що господиня сама мене помітить.

На щастя, так і сталося. Жюлі підбігла до мене і за звичкою простягнула руки, щоб обійняти і поцілувати, але потім згадала, що я не з тих француженок, котрі дозволяють все це робити з собою. Так що ми обмежилися ввічливими посмішками, точніше, вона мені посміхнулася.

- Летиція! Давно я тебе тут не бачила, і Марселя теж. Як у нього справи?

- Е-е-е... Все добре, - ненавиджу це питання “як справи”, як по відношенню до себе, так і до інших. Я ж навіть не розмовляю з татом, звідки мені знати, як у нього справи?

- Ти зайшла у справі чи просто проходила повз?

- У справі, - я з полегшенням видихнула. Добре, коли людина говорить коротко та лаконічно, а не завалює тебе діалогом без сенсу. - Тут неподалік у лісі є покинутий будинок. Ви не знаєте, хто у ньому раніше жив?

- Люба, я не маю жодного уявлення про будь-які покинуті будинки у лісі. Про що ти говориш?

- Ну, ось так, - я показала через вікно направлення, де мав стояти будинок. - Там раніше жили Урсула і Хельмут Шульц, німці. Ви їх не знаєте?

- Ні, люба. Я ніколи не зустрічала тут німців. І ніякого будинку теж.

- Але це могло бути давно. Спробуйте згадати, - не зупинялася я.

- Летиція, я нічого не пригадую, а, повір, пам’ять у мене чудова. Ти щось розслідуєш?

Точніше і не скажеш.

- Так. Можна вас попрохати не розповідати татові про те, що я приходила і розпитувала вас?

- Звісно, не переживай.

- Дякую, - я вийшла з таверни.

Взагалі, навіть якби тато дізнався, нічого страшного не сталося б. Він би не гримав, не забрав би листи, не заборонив би всім цим займатися. Просто ця історія була для мене особистою, і мені не хотілося ділити її з кимось.

Отже, Жюлі нічого не знає. Урсула і Хельмут дійсно жили відлюдниками, раз про них навіть найближчі сусіди поняття не мають.

Повертаючись назад я вже не буда такою радісною. Те, що я не змогла нічого з’ясувати, вибило мене з колії. Я намагалася відволіктися від історії з будинком, але в результаті сфокусувалася на собі і своїх драмах, а це дуже погано.

Спершу я прокрутила в голові діалог з Жюлі близько двадцяти разів, ретельно вишукуючи там якийсь промах. Я аналізувала кожну свою фразу на предмет чогось некоректного, дурного, дивного, розмірковувала, чи не переборщила я з настирливістю розпитувань, чи не вела себе занадто підозріло. Раптом Жюлі здогадалася, що я незвичайна? Хоча ні, зазвичай про мене таке не думають. Мене відразу записують в ненормальні. Раніше при Жюлі я мовчала, втупившись в підлогу, і це вже мене дратувало, тому що звичайні люди так себе не поводять. А тепер прийшлося з нею поговорити, і це ще гірше, адже саме у спілкуванні я видаю себе.

Я зрозуміла, що зациклилась, і з зусиллям перервала цей кругообіг думок. Але їм на зміну прийшли інші, вже зовсім сумні.

Я згадала, як вперше дізналася, що зі мною не так. Мені було років одинадцять, і я жалілася мамі, що в мене немає друзів, тому що від мене всі розбігаються, як від вогню і сміються, обзивають дивною. Мама сіла навпроти, взяла мене за руки (я відразу їх висмикнула), і розповіла, що я була незвичайною з дитинства, і їм довелося відвести мене до лікаря, котрий сказав, що мі мозок працює не так, як у інших людей. Це називається синдром Аспергера. Мама сказала, щоб я не хвилювалася, це всього лиш легка форма аутизму, і я зможу жити щасливо, якщо буду старатися. Я спитала, чи лікується це, а вона сказала, що ні, це вроджене і назавжди. Я розплакалась, тому що зрозуміла, що в мене ніколи в житті не буде друзів. А мама втішала мене, говорила, що синдром Аспергера не визначає мене і моє життя.