7

Так і не зрозумівши, що зі мною було вчора, від чого стався такий зрив, вранці я вирішила написати татові відповідь.

Привіт,

У мене все гаразд. В ліцеї я познайомилася з однією дівчинкою, і ми з нею спілкуємося. Не як кращі подружки, просто спілкування. Мене не ображають в класі, просто дивляться, як на прибульця, але нічого не кажуть, інколи навіть допомагають. Більше мені немає чого тобі розповісти. Після уроків я весь час проводжу вдома, так що життя в мене не бурхливе. Купи мені сир на вечерю.

Летиція.

Я поклала лист йому на стіл і пішла до ліцею.

Ввечері, після уроків, прогулянки і домашніх завдань, я витягла листи з-під матрацу, і вже збиралася їх читати, як до кімнати постукав батько. Я швидко накрила конверти ковдрою.

- Можна? - тато зазирнув у дверний отвір.

Я кивнула. Він увійшов.

- Я ненадовго. Лише хотів подякувати, що ти відповіла на мої питання. Мені важливо знати, як ти, не дивлячись на... твоє мовчання.

Я тупо дивилася на нього.

- Піду дивитися телевізор. Спустишся донизу?

Я похитала головою. Вечорами по телебаченню одні комедії, а я не розумію жартів.

- Тоді добраніч, - від прикрив за собою двері.

Наче й не було цієї розмови, я взяла листи. Прочитала ті, що залишилися. Нічого нового, звичайно, не дізналася. Не може бути, щоб з такої величезною низки інформативним був лише один. Але, схоже, так і було.

Я взяла до рук останній конверт і помітила дивну деталь. Він був заклеєний. Всі листи були підписані для посилання, але запечатаним був тільки цей.

Я розірвала його, трішки сподіваючись на диво. Конверт не був м’ятим, а значить, на нього нічого не проливали. Може, я зможу дізнатися більше.

На мій подив, всередині дійсно було щось цікаве. Дві фотографії і лист паперу. Я витягла все це. На папері було написано небагато. Датовано жовтнем 1994-го.

Уве,

Пройшло чотирнадцять років, і ми вирішили все ж порушити мовчання. Тому що, якими б не були наші гріхи, любов до тебе сильніша. І ми не можемо більше жити не спілкуючись з тобою. Спокута не завершена, але ти повинен дізнатися правду. Ти знайшов фотокартку без пояснень, де не видно нашої головної відмінності. Ось інші фотокартки, з написами, які допоможуть тобі зрозуміти. Ти можеш не повірити, вирішити, що мі підробляємо докази, але зверни увагу на руки. Прошу, подивись на них і повір.

Відклавши лист, я взяла першу фотографію. На ній був зображений чоловік у військовій формі. Німець часів Другої світової війни, нацист. Я відразу це зрозуміла, по одягу і зброї в руках. Якраз нещодавно у школі проходили, а чоловік прямо як з картинки в підручнику з історії.

Я перегорнула фото. Позаду був напис.

Ханс Шульц, 1943. Бухенвальд.

Я роздивилася іншу фотографію. На ній той же чоловік обіймає жінку. Перегорнула і її.

Хельмут Шульц і Урсула Вульф, 1947. Берлін.

Згідно інструкції, треба було подивитися на руки. Фотографії були зняті крупним планом, так що роздивитися відмінність мені було не важко.

У чоловіка з першої фотокартки не було великого пальця на лівій руці.

Хвилину я напружено розмірковувала, намагаючись хоч якось скласти цей пазл. Мені не давало спокою місце, де була знята фотографія з 1943-го року. Я відкрила ноутбук і занесла в рядок пошуку “Бухенвальд”. І відразу ж зрозуміла , що тут не так.

Бухенвальд — це концтабір.

Тепер до мене дійшло. Я встала і почала ходити з кута в кут, крутячи в руках ручку і промовляючи в голові історію.

Значить, ось у чому справа. У Хельмута був чи є, залежить від того, живий він чи ні, брат-близнюк. І судячи з усього, він був не просто нацистом, а охоронцем у концтаборі. Уве не знак про свого дядька і, знайшовши схожу фотографію без підпису сзаду, вирішив, що це його батько. Тому і відрікся від нього. Але це був Ханс. Головна відмінність — відсутність у нього пальця. Якби ці фотокартки були б зроблені в сучасному світі, можна було б припустити, що це фотошоп. Але тут справжність не викликає сумнівів. Руки Ханса лежать на його зброї, так що добре помітний дефект. А руки Хельмута — на плечах дружини. Уве мав би повірити.

Але навіть тепер все так і не прояснилося до кінця. Зрозуміло, що сталося в їх родині, але чому старі не сказали правду одразу? Я згадала той біль-менш інформативний лист. Їм було соромно за брата Хельмута. І за себе, за те, що вони мовчали, мабуть, нічого не робили, дивлячись на злочини Ханса та інших нацистів. Може, навіть підтримували їх заради виживання. Скоріше за все, так і є, інакше складно пояснити цей їхній вчинок.

Все одно питань більше, ніж відповідей. Ладно ще Хельмут, але чому Урсула його так підтримала? Вона-то тут до чого до його сімейної драми? Мабуть, у неї є свої гріхи, які вона заразом вирішила спокутувати.

Раптом я зупинилася посеред кімнати. Ні, мене не вразив здогад щодо цієї справи. Просто я раптом усвідомила, що розумію почуття інших. Тобто не так. Їх почуття, переживання, так мотивацію до таких вчинків я, звичайно, до кінця не зрозуміла, частково через свої особливості, частково через те, що, окрім листів і фотокарток, у мене нічого не має. Але я змогла розпізнати їхні емоції, їхній сором, відчай, травму війни. І справа не тільки в тому, що все чорним по білому написано в цих листах. Раніше я не розуміла, не могла провести аналіз, навіть якщо п’ять разів читала чи слухала. Але тепер змогла. Перший раз у житті. Тільки від цього немає ніякої користі, тому що це незнайомі люди, а не моя мама.

А слідом за цією думкою мене відвідала інша, вже пов’язана зі справою. Я зрозуміла, на що вони дивилися з гори зі статуєю.

На старий концтабір навпроти.