6

Я повернулася додому ні з чим. Довго вислуховувала татову розповідь про те, як добре було в гостях у Жан-Марка, і намагалася розділити його радість, але і це мені не вдалося.

Я піднялась до себе, зачинила двері, і підійшла до ліжка. Все ж треба читати листи далі. Навряд чи я зможу щось дізнатися, адже початок листа — це завжди розминка, все найважливіше люди частіше за все пишуть ближче до кінця, який тут розмитий, але варто хоча б спробувати. Та і розбиратися в чужому минулому краще, ніж лежати і годинами прокручувати в голові своє, чим я, власне, і займаюся останні місяці.

Ще три прочитаних листа нічого мені не дали. Все ті ж незрозумілі оповіді про те, як нелегко старим, як вони живуть в чужій країні, котра зовсім не схожа на Німеччину, щоденні походи до статуї, але все йде так, як треба, так і має бути, їм потрібна ця самотність та ізоляція. І все це з 1980-го по 1991-й. Нічого не зрозуміло.

Я навмання витягнула четвертий лист. Датовано травнем 1994-го. Все без особливого інтересу, передчуваючи ті самі слова, я почала його читати, і відразу зрозуміла, що він відрізняється від інших.

Добридень, Уве,

Це знову ми, твої батьки. Сьогодні рівно чотирнадцять років з того дня, коли ти про все дізнався. Ти пам’ятаєш? Ти шукав наші сімейні фотокартки для того, щоб показати своїй дівчині. І знайшов ту саму, котру ми повинні були викинути, спалити, знищити, але не зробили цього. Більше того, ми поклали її в коробку з усіма фотографіями, наче самі напрошувалися на те, щоб її знайшли. Так і сталося. Ти думав, ми зберегли її, тому що пишаємося. Ти спитав, чи це правда, чи правда те, що на ній відбито. А ми промовчали. І ти прийняв це за відповідь “Так”. І пішов. Більше ми нічого про тебе не знаємо. Ти дав зрозуміти нам, що більше ніколи не хочеш нас бачити,переїхав до Франкфурту. А ми зібрали речі і поїхали сюди. Ти знаєш, де ми зараз. Наша майбутня адреса — останній лист, котрий ми написали тобі ще в Німеччині, насилу дізнавшись місце твоєї роботи. Але ти жодного разу так і не приїхав. Ми не знаємо, чи ти живий, а ти не знаєш те ж саме про нас. І скоріше за все, ми підемо в інший світ, так і не розказавши правди. Справа в тому, що ми не зрозуміли один одного. Але це не твоя провина. Все, що сталося, - наша відповідальність. Ми зберігали цю фотографію, щоб пам’ятати, яким чудовиськом можна стати, і не на хвилину не забувати наше мовчання. Нашу покірність, якою ми дуже грішили, хоча й не робили більшого, клянемося. Більшого ні в поганому, ні, на жаль, в доброму сенсі. І знову ми промовчали, коли ти з фотографією в руках спитав нас. Промовчали, тому що сором стис нам горло. Сором за нього і за себе. Ось правда, синку. На тій фотографії не твій батько...

- Та чорт забирай!

Що ж мені так не щастить. Такий інформативний лист, і в самому кінці, який міг би прояснити всю цю історію, знову розмиті чорнильні плями.

Я гарячково продивилася решту листів. Пізніше травня 1994-го нічого немає. Це останній лист, який вони написали. Принаймні, якщо ця стопка — це все.

Я встала і почала ходити за кута в кут, крутячи в руках гумку для волосся. Отже, хоч щось у мене є. Була якась фотокартка, на ній було щось жахливе. Мабуть, якийсь злочин. Уве чомусь вирішив, що це його батько, але то був не він. Але хто тоді? І як це можливо? І чому? Цей лист додав ще більше питань, а ось відповідей не дав.

Але після його прочитання мій інтерес знову зріс. Тепер я хотіла не просто відволіктися від своїх думок, але все ж дійти до кінця і зрозуміти, що сталося. Навять якщо взяти найпростіший варіант: старі померли, а Уве був такий ображений, що просто їх поховав, і не став навіть заходити до того будинку, тому там все так збереглося, все одно цікаво, що ж це за історія з фотографією і гріхами.

Я сіла і продовжила читати інші листи, більш ранні. Все те ж саме, але я не відривалася, намагалася зловити кожне слово, побачити в ньому інший сенс, незримий, недомовлений.

Я прочитала майже все, що було у зв’язці, але нічого нового не дізналася. Вочевидь, їх пробило на відвертість лише в самому кінці цього дивного листування самих з собою.

Однією і тією же справою я можу займатися годинами, і так би і сталося, але мене відволік тато. Я почула, як він підіймається сходами, і швидко сховала свої скарби. Він тихенько постукав і зазирнув до кімнати.

- Можна?

Я кивнула. Тато присів поряд на ліжко.

- Летиціє, в тебе все гаразд?

Знову киваю.

- Ти пишеш мені про прості речі. Але я хочу знати про тебе більше.

Я здивовано смикнула головою.

- Наприклад, як тобі в ліцеї? В тебе з’явилися друзі?

В душі у мене все перекотилося, але моє обличчя лишилося непорушним як завжди. Я відвернулася.

- Ну добре, - тато встав. - Скажи... напиши, якщо захочеш. Але, якщо не хочеш ділитися, нічого страшного. Добраніч.

Зачинилися двері спершу моєї кімнати, потім татової. Я зачекала кілька хвилин, впевнилася, що він точно ліг спати, а потім беззвучно закричала в подушку. Скочила з ліжка і почала ходити туди-сюди кімнатою, крутячи спінер. Я не розумію, що я відчуваю. Злість? Роздратування? Сум? Можу визначити лише колір почуття: темно-зелений. Ця невизначеність доводить мене до паніки. Я зупиняюся і намагаюся дихати, і сфокусуватися на думках, а не на почуттях, як вчила мене лікарка.

Він хоче знати, чи є в мене в ліцеї друзі. Після того, як я своїм існуванням розбила єдині стосунки, які бачила в житті: його і мами. Єдині, які були для мене важливими. Як я можу з кимось створювати зв’язок, дружній чи любовний, якщо я така.

Хельмут та Урсула писали в своєму листі, як їх занапастило мовчання. Вони промовчали, коли хтось зробив щось жахливе, вони промовчали, коли їхній син все зрозумів не так. Я розумію їх. Хоча я не така, як вони, я розумію.

Я пам’ятаю, як стояла поряд з мамою і розуміла, що потрібно щось сказати, втішити її. Але в мене не було слів. Голова була пустою, як чайник. Я просто стояла, а вона дивилась на мене з німим питанням, з проханням в очах. Вона так чекала, що я підтримаю її. Вона простягала руки, щоб обійняти мене, притиснутися до мене, а я її відштовхувала і втікала, як від вогню. Тому що я не можу виносити дотики інших. Я намагалася зрозуміти, що вона відчуває, хоча б це, як я вже не розумію свої емоції. Я пильно дивилася на неї. Вона оберталася і бачила моє кам’яне обличчя. А я пішла, тому що не знала, що ще зробити.