5

Сьогодні середа. Я провела тату в гості до Жан-Марка. Він ніяк не відреагував на мою відмову, хоча було очевидно, що я не піду. Я передбачувана, як ніхто інший.

Тато пішов, а я дочекалася часу і відправилася на прогулянку. Сьогодні в мене особливий маршрут. Ним я не ходила вже дуже давно.

Листи я покинула. Не читаю їх уже два дні. Але рядки крутилися в моїй голові. Одна фраза про статую. Я підрахувала і дійшла висновку, що господарі будинку цілу годину могли йти лише до однієї пам’ятки. Статуя, що стоїть за нашим селищем. Туди я і відправилася.

Я вийшла за знак, що вказував на кінець селища, і пішла дорогою. Навколо безлюдно, з будинків на узбіччях ні звуку, лише шелест вітру. Інколи повз проїжджали машини. Пам’ятаю, якось я ішла цією дорогою, і одна з автівок зупинилась, водій запитав, чи не підвезти мене. Я так злякалася. Не від того, що він маніяк, ні. Просто не знала, що відповісти. В голові, як завжди в такі моменти, спорожніло. Я завмерла і відчайдушно захитала головою. Він поїхав. Мабуть, зрозумів, що я ненормальна. Так і є.

Я дійшла до повороту. Асфальтована дорога змією тягнулася далі, але повернувши, ступаєш на ґрунтівку. По ній треба спуститися на іншу гору, більш низьку, а потім просто йти прямо, огинаючи величезне поле паралельно автомобільній дорозі.

Я ішла і розглядала кольори навколо. Листя на деревах наче однаково жовте, але кожен листок має свій відтінок. А на небі білі хмари викладали неймовірну картину, ховаючи синє небо, і відкриваючи його там, де було потрібно. Я задерла голову і крутила нею, ловлячи кожен колір, кожен порух, кожен пейзаж.

Різкий звук як завжди несподівано і зловісно ввірвався в мій ідилічний світ. Я зупинилась і прислухалась. Повернулась, глянула на дорогу, котру ще трохи було видно звідси. Мотоцикліст-лихач проїхав нею в сторону мого селища. Мені стало страшно. Я занадто давно не ходила цим маршрутом, він здавався незвичним. Але робити нічого, треба зрозуміти, що саме Урсула і Хельмут щодня виглядали звідси.

Я нарешті дійшла. Майданчик на вершині гори, на ній статуя Богородиці. Навколо кілька лавочок. Я обійшла статую, і дійшла до самого краю майданчику, обгородженому низьким парканом. Глянула вниз, дихання перехопило. Ніби й не дуже високо, але крутий спуск і гостре каміння не залишать шансів вижити, якщо я впаду.

Покрутивши, щоб викинути ці моторошні фантазії, я підняла голову і озирнулася. З майданчику відкривається чудовий вигляд на гори і містечка внизу, в долині між ними, наче річка поміж двох берегів. Я довго розглядала всю цю красу, але так і не знайшла нічого, що могло б привернути увагу. Нічого, що могло б бути пов’язаним з нагадуванням про гріхи. Та і взагалі, що я можу шукати, не знаючи історії повністю. Може, це якийсь певний будинок, чи ділянка поля на одній з гір. Взагалі, це може бути все, що завгодно. Я розізлилася на себе. Треба ж було йти чорт знає куди, коли коню зрозуміло, що я нічого не знайду.

Про всяк випадок я розглянула і саму статую, але в ній теж не було нічого особливого, тож мені довелося визнати поразку.