3

На подвір’ї не було нічого, крім самотнього, одноповерхового будиночка. Ні сараю, ні прибудов. Просто будинок посеред галявини. Будівля ціла, не розвалюха, хоча видно, що дуже стара, ще років з сімдесятих.

Я обійшла будинок. Нічого цікавого. Потрібно було повертатися, але мені хотілося заглянути всередину. Я намагалася подивитись у вікна, та вони були такими брудними, що, крім контурів предметів, я нічого більше не побачила. Довелося підійти до дверей. Я смикнула ручку, сподіваючись, що вона закрита. Проте двері піддалися і зі скрипом відчинилися. Я скривилася. У вухах звук відлунював болем.

Ноги самі завели мене всередину. Дивно, але я не відчувала тривоги, як зазвичай, коли робила щось нове. Я стояла в передпокої. Дуже тісно, старі меблі, точно років тридцять-сорок тут ніхто не живе.

Я пройшла далі. Всередині будиночок був тісніший, чим здавалося ззовні. Всього лише кухня і одна велика кімната, мабуть, спальня. Як тільки я переступила поріг кухні, мені відразу стало не по собі. Все виглядало так, наче тут хтось жив, а потім раптово помер або зник. Усі меблі, кухонне начиння на місці. На столі стоять тарілки з їжею. Давно згнилою, засохлою, але їжею. Усе готове до обіду. Або вечері.

Я зайшла до спальні. Те ж саме. Ліжко, тумбочки, всі речі на місці. На столі ручки, книги, все під шаром пилу. Я підійшла до шафи і потягнула дверці на себе, очікуючи побачити всередині скелети власників в прямому сенсі слова.

Звичайно, ніяких небіжчиків у шафі не було, тільки одяг, чоловічий і жіночій. Мабуть, тут жила сімейна пара. Я оглянула весь будинок, але ніяких слідів власників. Знову повернулася до кухні. Тут я помітила щось попід однією з тарілок. Кривлячись від відрази, обережно підняла її і витягнула фотографію. Дівчинка років десяти-дванадцяти позує як для шкільного альбому. Фотографія теж стара, не з вісімдесятих, звичайно, але й не з цього століття. Зараз так не знімають.

Я перегорнула фото. На зворотній стороні був напис:

Ірма. 1994.

Поклавши знахідку на стіл, я понишпорила у кухонних шафках. Нічого особливого, лише побутове начиння. Присіла навпочіпки, збираючись зазирнути до печі, раптом знайду там відрубану голову, як в якомусь фільмі, який бачила в дитинстві, але в очі мені кинувся білий конверт під столом. Я витягнула його і струснула пилюку. Всередині нічого не булою Може, саме в ньому вислали фотографію? Я подивилася на відправника. Якийсь Уве Шульц з Франкфурту. А отримувачі — Хельмут і Урсула Шульц — мабуть, і є господарі будинку.

Я поклала конверт поряд з фотографією і тільки зараз помітила, що у столі є ящик. Смикнула, і він відчинився. Здається, ці Хельмут і Урсула не дуже турбувалися про приватність, адже всередині була ціла низка листів. Я витягнула їх і швидко продивилась. Всі в конвертах, але не заклеєні. Написана адреса Уве в полі отримувача, марки немає. Хельмут і Урсула писали листи, але не відправляли їх.

Мені знову стало не по собі. І тут, як під стать моєму страхові, у лісі щось загрюкало. Хтось підривав петарди. Мабуть, ті самі діти, які ледве не вбили мене своїм шумом.

Я вирішила, що час повертатися. Все це — тиша будинку і одночасно підрив петард неподалік — лякало мене. Знову таки недовго думаючи я взяла листи, фотографію Ірми, і запхала собі у внутрішню кишеню куртки.

Опинившись у дворі, я на секунду зупинилася. Мене обдув такий сильний вітер, що я ледь не задихнулася від потоку повітря в обличчя. Над головою густішали чорні хмари. Я перелізла через паркан і кинулася додому.