2

Сьогодні я повернулася з ліцею вчасно. Це добре, тому що затримки й інші виходи з графіку викликаюсь у мене тривогу і смуток. Мама казала, що я маю звикнути, в житті ніколи не буде все по годинах, але я не можу.

Я перекусила і написала татові листа:

Привіт,

У мене все добре. В ліцеї теж усе гаразд. Я доїла шинку, тож тобі доведеться знайти собі на вечерю щось інше. Як твої справи?

Тато повертається з роботи о п’ятій, а я в цей час зазвичай гуляю, так що пишу листа заздалегідь, тому що його присутність в процесі написання мене нервує. Я поняття не маю, що він відчуває, але думаю, що така дивна поведінка твоєї дитини не вселяє особливої радості.

Сьогодні у лісі чомусь теж чимало людей. Це виводить мене з себе. Понеділок же, якого біса? Я вже втомилася від соціуму у школі, і хочу відпочити на прогулянці, але видно, не вийде.

Поряд зі мною дорогою йде велика група дітей з батьками. Вони кричать, дуркують і сміються. Я намагаюся обійти їх, але вони зайняли всю ґрунтівку, а йти напролом, штовхаючись ліктями, або попросити поступитися дорогою, я соромлюсь. Точніше, боюсь. Так і плентаюся за ними.

Шум наростає. Я відчуваю, що мені стає погано. В голові наче щось набухає і ось-ось вибухне, повітря не вистачає. Наче мільйони музичних інструментів грають над моїми вухами. Я стискаю голову руками і починаю панічно озиратися. Нема куди тікати, а я вже відчуваю бажання з криком накинутися на цих дітей, вдарити їх, штовхнути, щоб вони замовкли. І тут я бачу ще одну доріжку справа, яка веде у глибокий ліс. І нею явно ніхто не любить ходити.

Я розвертаюсь і біжу доріжкою. Біжу все далі і далі, кудись у ліс, я ніколи тут не була, в іншій ситуації мені було б страшно через це, але не зараз. Я бачу перед собою каменюку, збираюся обігнути її, але звичайно, через свою незграбність, однією ногою зачіпляюся і падаю.

Розтягнувшись на землі, я підставляю руки під лоба, і б’юся головою. Плачу. Як завжди в такі моменти, в голову проноситься низка незв’язних спогадів.

Я зовсім маленька, ми з мамою прийшли на концерт до місцевого парку, і я почала битися в істериці. Люди осудливо дивилися на маму, шепотіли, яка я невихована дівчинка, мама намагалася мене заспокоїти і ховала очі. Дома я не змогла пояснити, що сталося, сказала тільки, що занадто гучна музика.

Я десь у шостому класі, плачу за партою, подружки питають, що сталося, а я шепочу, що дуже шумно в коридорі. Вони не розуміють, про що я. Я нещодавно в ліцеї повільно сповзаю по стінці. Моя єдина приятелька ловить мене, я можу тільки проговорити, що мені погану від шуму. Вона намагається зрозуміти.

Хвилин через п’ять я змогла сісти. Тиша. Мені стає краще. Щоб остаточно заспокоїтись, я виймаю спінер і кручу. Раніше роль антистресу виконував м’ячик, але коли стали популярні спінери, я зібрала цілу колекцію. Вони у мене завжди з собою.

Мій зрив остаточно пройшов, але я так втомилася, ніби мішок з гирями через весь ліс тягнула. Бажання повертатися назад, до людей, не було, і я вирішила ще трохи прогулятися по цій чудовій порожній дорозі, хоча це й вселяло мені тривогу.

Я повільно йшла далі, крутячи в руках спінер, весь час озираючись. Дерева скидали жовте листя. Дув холодний вітер, небо затягнуло хмарами, але дощів ще не було, що трохи дивно, тут вони зазвичай починаються у вересні, а вже жовтень на дворі.

Раптом крізь дерева я помітила зліва від себе щось біле. Я підійшла до краю дороги. Точно, трохи глибше у лісі будинок. Ще кілька кроків, і я опинилася біля хвіртки. Будинки у лісі — не рідкість, люди у Франції люблять так жити, але цей виглядав давно покинутим. Я смикнула хвіртку. Зачинено. Але мені, високій як стовп, нічого не коштує перелізти через цей чисто символічний парканчик. Люди тут не бояться бути пограбованими, як у місті.

Я недовго думала, перед тим як опинитися у дворі. Зовсім не думала. Під час прогулянок мені вже неодноразово потраплялися покинуті будинки, точніше, рештки будівель. І я завжди лазила серед них. Не тому, що це моє хобі, чи це мені подобається. Просто я знаю, що які б розвалини не були б на місці будинку, це завжди залишається приватною територією, на яку стороннім вхід заборонений. Я хочу, щоб одного дня мене спіймали і поскаржились. Може, той стрес, який я відчую, змусить мене заговорити з батьком.