1

Мене назвали на честь прабабусі. Летиція. Мені це ніколи не подобалося, наче я не особистість, а проживаю чуже життя, але мама завжди шукала в усьому плюси. Вона казала, що як мені судилося успадкувати долю прабабусі, то тоді я проживу довго, років до дев’яноста. Я не стала казати, що від цього все ще гірше. Мені не потрібне довголіття. Я воліла б віддати його комусь іншому. Шкода, що це неможливо.

Я присіла на ліжку і глянула на годинник. В моїй кімнаті є великий, навпроти ліжка, а ще є наручний, який я ніколи не надягаю, він валяється на комоді. У нас вдома взагалі чимало годинників. Тато зробив це спеціально для мене. Він знає, як для мене важливий час.

Рівно в 16.20 я встала і почала переодягатися. Мені потрібно піти на прогулянку в 16.30. Все заплановано, як зазвичай.

Я спустилася донизу. На журнальному столику лежав папір і ручка. Теж спеціально для мене. Я взяла один лист, зняла з ручки ковпачок і написала:

Тату,

Я піду прогуляюся. Ти збирався поїхати до магазину о п’ятій. Купи мені, будь ласка, шампунь та ананаси, якщо вони будуть.

Дякую.

Побачимось.

Коли я дописала, тато увійшов в кімнату. Я глянула на нього, поклала лист на стіл, і вислизнула, точніше, прогриміла, з моєю ходою, до передпокою. Натягнув кросівки, вийшла на свіже повітря.

Я завжди ходжу одними й тими же маршрутами. Дорога мені як рідна. Виходжу з дому, піднімаюся на гору, і там потрапляю до лісу. На перехресті обираю одну з трьох ґрунтівок. Йду по ній повз дерева, самотні будиночки, стовпи електропередач. Не дивлячись на те, що ліс зазвичай безлюдний, мені не страшно. Коли ми з батьками жили в місті, я боялася гуляти одна. Забагато людей, звуків, запахів. Від цього всього у мене крутилася голова і починалася паніка. Та ось уже півроку я живу з татом далеко від великого міста, у невеликому французькому містечку, скоріше навіть селищі, на кордоні з Німеччиною. Тут я гуляю щодня. Мені добре самій, без шуму і людей, наодинці з вітром, деревами, листям і криками птахів.

Але сьогодні вихідний, і до лісу приїхали туристи. Вони принесли палки для скандинавської ходьби, випустили собак, припаркували машини на початку лісу, і відправилися дихати чистим повітрям по звивистим дорогам.

Це не місто, і з усіма перехожими потрібно вітатися. Від цього мені стає недобре. Щось туге підходить до горла, і я важко вимовляю “Добрий день”. Не люблю гуляти по вихідним.

Врешті решт я стомилася від цієї атмосфери напруженості. Занадто багато поглядів на мені, неможливо розслабитися. Довелося повернутися.

Вдома тато простягнув мені коробку з ананасами.

- Шампунь на твоїй полиці у ванній, - сказав він.

Я вдячно посміхнулась і пішла до себе.

Всі ці півроку я не розмовляю з ним.