Мована Крилата і як «дякую» засяяло у небі

Жили собі чоловік і жінка, і була у них донечка на ім’я Злата. Вона була дуже гарною і доброю дівчинкою, але, як говорив дідусь, їй трохи бракувало ввічливості. Дідусь дуже любив Злату і хотів навчити її любити слово «дякую», але як не намагався, нічого не виходило. Навіть коли вона отримувала подарунки, Злата не говорила це слово.

— Не змушуй її, — казала мама. — Настане час, і Златочка сама полюбить «дякую».

Дівчинка росла. У її житті з’являлися нові друзі, нові ігри, нові радощі, але вона продовжувала лише посміхатися у відповідь, і слово «дякую» не промовляла.

Якось до неї прийшла подружка Яринка. Вона весело посміхалася і тримала в руках папірець.

— Привіт, Злато! Дивись, що у мене є! — мовила Яринка, показуючи папірець.

— Що це?

— Це перше слово, яке я написала, — відповіла вона, тицяючи пальчиком у слово «гостинець». — Гостинець — це те, що дарують людям. А ще — коли хтось залишає в серці щось добре.

— Злата любить гостинці, — усміхнувся дідусь, заходячи в кімнату з тацею гостинців: вівсяне печиво, бублики з маком, турецький локум і вишневий компот.

Він поставив їх на стіл і запросив дівчаток пригощатися.

— Дякую! — весело сказала Яринка, сівши за стіл.

— Яка ввічлива дівчинка! — усміхнувся дідусь, розливаючи компот. — Хто ж навчив тебе цьому слову?

Яринка трохи подумала й відповіла:

— Навіть не знаю… А слово «гостинець» мене навчила Мована Крилата.

— А це хто? — зацікавилася Злата.

— Мована Крилата живе у Країні Мови, — тихо сказала Яринка. — Там живуть усі слова, які колись промовляли з любов’ю.... А ще вона розмовляє зі зірками і приходить до дітей уві сні. Я вдячна їй, що навчила мене нового слова.

— Можливо, вона навчить Злату слову «дякую»? — запитав дідусь, ніжно погладивши онуку по щоці.

Яринка дістала з сумочки малюнок і простягнула його Златі:

— Тримай. Поклади його під подушку, і Мована Крилата знайде до тебе дорогу.

Злата трохи не вірила у диво, але вирішила спробувати. Вона взяла малюнок і прошепотіла:

— Подивимось, чи навчить мене Мована Крилата слову «дякую»…

Вночі, після цілунку на добраніч, Злата поклала малюнок під подушку й закрила очі. Майже одразу кімнату осяяло м’яке сяйво, і вона відчула, як хтось ніжно торкнувся її плеча. Перед нею сиділа Мована Крилата.

— Ти… справжня? — прошепотіла Злата.

— А ти б цього хотіла? — усміхнулася Мована.

Златі здалося, що посмішка Мовани — це саме зоряне небо, що гріє серце.

— Не знаю, — тихо сказала Злата. — Я не думала, що ти прийдеш… Ти зовсім як на малюнку Яринки!

Мована Крилата знову усміхнулася й мовила:

— Я не збиралася приходити, бо ти не віриш у мрії, але Яринка дуже просила. А потім я почула надію у твоєму голосі... Ходімо, я покажу тобі одне місце.

Мована торкнулася плеча Злати, і вони опинилися у зовсім іншому світі, де посеред лугу літали золоті літери.

— Це Країна Мови, — лагідно сказала Мована. — Тут живуть усі слова, які колись промовляли з любов’ю.

Злата помітила темні літери, що ледь світилися.

— А що з ними сталося? — запитала вона.

— Це слова, про які люди забули, — сумно відповіла Мована. — Коли перестають говорити їх від серця, літери тьмяніють. Ось там слово «дякую», бачиш?

Мована дістала його з неба і простягнула Златі. Літери впали на долоню, і Злата побачила спогади:

як тато навчав її їздити на велосипеді, тримаючи міцно і не відпускаючи;

як мама збирала її до садка, одягала, розчісувала, цілувала в очі;

як дідусь підхопив її, коли вона спіткнулася.

В очах Злати покотилися сльози, а серце наповнилося теплом. Вона пригорнула до себе слово і прошепотіла:

— Дякую.

Літери спалахнули золотим світлом і піднялися в небо, утворюючи це слово.

Коли Злата розплющила очі, був ранок. Вона лежала у своєму ліжечку, тримаючи в руках малюнок Яринки.

— Дякую, Яринко! Дякую і тобі, Мовано Крилато, що навчила мене такому гарному слову! — сказала Злата.

Вона встала, підійшла до стола й обережно написала: «Дякую». Слово знову засяяло, цього разу тільки в її серці.