Мована Крилата

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони двох діточок — Назара і Ярину. Вони дуже любили, коли батьки читали їм казки, а перед сном співали колискові. Та ще більше дітям подобалося вигадувати історії. Насправді Назар вигадував, а Ярина малювала їх на папері.

Щовечора, коли над містом засинало сонце, Назар сідав біля вікна й вдивлявся у небо.

— Що ти там намагаєшся побачити, синку? — запитувала мама.

— Зорі, — відповідав хлопчик. — О-о-о, є одна!

Назар радісно усміхався, брав зошит з кольоровими ручками й починав щось писати.

— Ти знову пишеш свої закарлючки? — усміхнулася мама, заглянувши в зошит. Назар уже встиг вивести кілька химерних літер жовто-блакитними кольорами. На мить мамі здалося, ніби літери ожили й почали танцювати. Вона прижмурилася, а коли знову розплющила очі — це були звичайні закарлючки п’ятирічного сина.

— Тобі дуже подобається писати, синку. Може, почнемо вчити справжні літери?

— Можна, — швидко погодився Назар. — Я б хотів навчитися писати літерами, зрозумілими для людей... але пізніше, коли я опаную мовою зірок.

— Що це ще за мова? — у кімнату зайшов тато, щоб побажати дітям доброї ночі.

— Це мова, якою розмовляє із зірками Мована Крилата, — тихо відповіла Ярина, не відриваючись від альбому.

— Мована Крилата? — в один голос перепитали батьки.

— Це її ти намалювала? — тато підійшов ближче. З альбому на нього дивилася висока жінка у жовто-блакитному вбранні, з довгим темним волоссям і крилами за спиною. У руках вона тримала величезне перо.

— Так, це Мована Крилата, — відповіла Ярина, домальовуючи малюнок. — Мені про неї розповів Назар. Він якось побачив її... і з тих пір почав вивчати мову зірок.

— Вона сказала, що тільки так я зможу написати справжню казку! — додав Назар і домалював на крилах кілька химерних літер. — Ось, так краще. У тебе гарно вийшло, Яринко!

— Дякую! — засміялася дівчинка, і її голос ніжно забринів, мов дзвіночки.

— Ну добре, — сказав тато. — Уже пізно, а про Мовану Крилату можна поговорити й завтра. Солодких вам снів!

Тато поцілував дітей у скроню, і, усміхнувшись мамі, вийшов.

Мама вклала дітей спати, поклала малюнок на тумбочку біля ліжечка Яринки й пішла дивитися серіал, який намагалася додивитися вже третій день.

Втомлені діти міцно спали. У небі сяяли зорі, й коли всі вдома поснули — навіть котик Мурчик — кімнату Назара і Ярини осяяло м’яке сяйво. Яринка відчула, як хтось ніжно торкнувся її плеча. Вона відкрила очі — перед нею сиділа Мована Крилата.

— Ти... справжня? — прошепотіла дівчинка.

— А ти б цього хотіла? — відповіла Мована ніжним солов’їним голосом. Здавалося, що в кімнату справді залетів соловей.

— Ти дуже гарна, — прошепотіла Ярина. — Ти... зовсім як на малюнку! Лише... літери інші.

— Справді? — усміхнулася Мована. — Я прийшла, бо про тебе розповіли зорі.

— І що вони сказали? — зацікавилася дівчинка.

— Що ти добра, розумна, щира, — відповіла Мована. — І що ти віриш у мрії. А ще вони просили подякувати тобі: за хворого песика, якого ти вилікувала, за квіти в садку, що тішать зорі, за твою ввічливість і теплоту.

— О-о-о... — тільки те й змогла сказати Ярина.

— Ти хороша дівчинка, — сказала Мована Крилата. — Ходімо, я покажу тобі одне місце.

І, торкнувшись її плеча, Мована перенесла Ярину у зовсім інший світ.

Вони стояли посеред лугу, а навколо літали золоті літери.

— Це Країна Мови, — сказала Мована лагідно. — Тут живуть усі слова, які колись промовляли з любов’ю.

— А що з ними сталося? — запитала Ярина, показуючи на темні літери, що ледь світилися.

— Це слова, про які люди забули, — сумно відповіла Мована Крилата. — Коли перестають говорити з душею, літери тьмяніють.

Яринка взяла слово з темних літер, пригорнула до серця й прошепотіла:

— Люблю тебе, рідне слово.

Літери спалахнули, немов зорі, але скоро згасли.

— Не сумуй, — Мована ніжно погладила дівчинку по голові. — Це не твоя провина.

— Пані Мована, — сказала Ярина з надією, — що мені зробити, щоб вони знову засяяли?

— Спочатку навчись читати й писати, — відповіла Мована Крилата. — Не мовою зірок, а людською.

— Як у книжках, що нам читають мама й тато?

— Так, як у книжках, — усміхнулася Мована. — А потім — нагадай людям про забуті слова.

— Я обов’язково це зроблю! — пообіцяла дівчинка.

Мована дістала з неба кілька літер і простягнула Ярині:

— Візьми —це перше слово, якого ти навчишся писати.

Літери впали на долоню, наче золотий пісок, і склали слово.

— Що воно означає? — запитала дівчинка.

— Гостинець, — відповіла Мована. — Замість нього люди часто кажуть «сувенір» або «подарунок».

— Гостинець... — повторила дівчинка. Літери спалахнули й піднялися у небо, утворюючи це слово світлом.

Коли Ярина розплющила очі — лежала у своєму ліжечку. Біля неї — малюнок Мовани Крилатої. Вона усміхнулася, встала й, взявши зошит брата, обережно написала:

«гостинець».

— Що ти робиш? — сонно спитав Назар.

— Написала перше слово, якого мене навчила Мована Крилата.

— Ти її бачила?!

— Так, — усміхнулася Ярина. — І знаєш, що воно означає? — Вона показала братові зошит. — Гостинець — це те, що тато привозить з поїздки. А ще — це коли хтось залишає в серці щось добре.